Вчорашня ніч закарбується в моїй пам’яті ще на довгі роки. Так сталося, що я вже більше чотирнадцяти років працюю у міській лікарні. Ну як сталося, я завжди мріяла бути лікарем.
Так ось, вчорашня нічна зміна була моя. Нас завжди на чергуванні є двоє лікарів. От тільки у іншого лікаря – Марини трапилася халепа. Їй зателефонували діти і сказали, що вдома потоп. То ж я і відпустила її.
Та й хвилюватися не було чого, адже у нас були ще й практиканти – дві дівчини. Та й молодший персонал на місці.
Привезли нам на прийомний покій двох чоловіків. В одного був приступ епілепсії, а в іншого перелом ноги. Так як обом була потрібна термінова допомога, а я одна – то ж треба було викручуватися.
Першому чоловіку я виписала необхідні ліки та зробила укол. А іншого сказала відвезти на рентген.
В той самий час – до нас привезли ще немовля з високою температурою. А в першого чоловіка трапився повторний напад епілепсії.
Я попросила практиканток зробити ще один укол йому. А іншого чоловіка на візочку доправити в рентген-кабінет.
Я не знаю, чи дівчата хоч чомусь навчалися, чи прогулювали пари. Одне знаю точно – в телефонах точно бавилися, оскільки коли я до них зверталася – вони й погляду від телефонів не відривали.
Коли я допомогла дитині, відправилася до попередніх пацієнтів.
І тут мені просто відняло мову. Дівчата чоловіка з епілепсією якраз посадили на візочок, а укол починали робити чоловіку із зламаною ногою.
В той момент все моє життя пробігло перед очима. Я лише встигнула крикнути: “Зупинись!”, як до ін’єкції залишалася секунда.
Це ж настільки потрібно бути безвідповідальними, щоб не чути що тобі говорять і не бачити кому яка допомога потрібна.
Знаєте, можливо я тоді і дуже перехвилювалася і була зла, але таки це був останній день практики дівчат у нашій лікарні. Я їх відправила додому і сказала, що можуть більше не повертатися.
Зараз все обдумую і хочу зателефонувати ще в деканат університету, щоб викладачі звернули увагу на те, як їхні студенти навчаються. Хіба я не права?
