Новина про нашого сусіда Михайла Степановича сколихнула абсолютно усіх на нашій вулиці. Та й складно це в своїх думках прийняти, як взагалі так можна було. Наче рідна дитина, його кровинка, а нічого святого не має.
Михайло Степанович виріс у дитячому будинку, потім важко виживав на вулиці. Ледве звідти вирвався. Вступив до училища, після якого пішов служити і отримав від держави квартиру. За кілька років познайомився з дівчиною, в яку закохався. Вона була медсестрою у місцевій поліклініці і давно його собі вподобала. А пізніше вони і побралися.
Наче і все добре було у нього з дружиною, обоє працювали. Стали батьками. Але потім почалися сварки. Михайло Степанович не хотів руйнувати родину, тому підписав новий контракт на службу і поїхав на кілька років до іншої країни.
Так продовжувалося кілька разів. Коли з останньої такої поїздки Михайло Степанович повернувся – втратив ногу і вийшов на пенсію. Та й вік у нього був уже солідний, майже п’ятдесят років. Дочка саме вступила до інституту.
От тільки дружина його захворіла і віддала Богі душу. Залишилися вони з дочкою удвох. Марія не признавала батька, адже бачила його рідко. Виросла без нього. Доглядати за ним теж не надто хотіла, а потім і взагалі пішла з дому.
За останні сім років жодного разу не зателефонувала батькові і не навідала бідолашного чоловіка. А він все чекав. На візочку підкочувався до вікна і виглядав.
Я йому двічі на тиждень приносила продукти, щоб хоч якось допомогти.
Одного дня таки дочка приїхала і навіть не запитала у батька як він. Лише сказала, що планує із чоловіком придбати будинок, щоб діти мали де бавитися і їй потрібні гроші. Тому вона вирішила, що батько продає квартиру.
Бідолашний Михайло Степанович, так щастя в житті і не знав. А як йому жити далі і основне де – дочку не хвилює.
