Оля нікому не повідомила, що повертається з Німеччини. Приїхавши додому, вона точно не була готова таке побачити

Однієї неділі, з самого ранку, Оля отримала повідомлення від сусідки: «Терміново пoвертайся додому. Твоя мачуха з твоїм же чоловіком гyляють,nuячaть на гроші, зapoблені тобою».

Спочатку жінка не повірила, оскільки за чотирнадцять років їхнього сімейного життя, ніколи не спостерігала за чоловіком, щоб то й хоч краєм ока задивлявся на інших жінок, тим паче старших від нього на тринадцять років.

Проте наступного дня Оля все-таки вирішила зателефонувати до Валі та розпитати, що вона хотіла сказати тим повідомленням. Можливо, воно адресувалося не їй.

– Валю, привіт. Я ось почала збирати валізи додому, аби їхати на зимові свята додому і ніяк не можу повірити, що мій чоловік, Богдан…

– Ой, привіт. Та навіщо мені тебе обманювати? Уже всьому селу відомо, що ти на заробітках спину гнеш, а тим часом мачуха з твоїм чоловіком гуляють на всю ногу!

– Як же так? Ми ж планували будинок купити. Уже майже назбирали, трішки лишилося. А де тато? Чому він мовчить, нічого мені не говорить?

– Як? А ти не знаєш? Десь тиждень тому швидка приїжджала знову його забрала.

Оля вирішила не чекати на новорічні свята та поїхати додому раніше. Вона потрапила додому у перші дні грудня. До села прибула пізно ввечері в понеділок. Ось нарешті перед собою бачить батьківський дім, світло горить. Жінка вирішила спершу заглянути вікно, там побачила накритий стіл й чоловіка, що обіймає мачуху. Не могла повірити своїм очам, завмерла на місці, ледь віднайшла в собі сили, аби зайти до хати.

– Чого ти тут так рано? Ти ж мала приїхати в кінці місяця? Ми не чекали на тебе! – вигукнув з переляку чоловік.

– Прикрий свого рота, телепню! Ми тобі все пояснимо, ти неправильно зрозуміла, — промовила мачуха.

– Де тато?

– У лікарні лежить.

– Ви нелюди!

– І це твої слова подяки? А хто його доглядав чотири роки після тієї аварії? – агресивно сказала мачуха.

– Моя кохана, це не я… Чесно. Клянусь, — ледь підбирав слова Богдан.

– Скажи мені, де гроші, які ми збирали, аби придбати будинок? Після такого, ми точно не житимемо разом, тому віддай мені мої гроші назад!

– Ти про які гроші? Нічого нема.

– Тобто які гроші? Де вони поділися?

– Забудься про гроші! Все! Їх нема. Вважай, що ти мені платила, аби я батька доглядала, — відгукнулася мачуха.

– Так і ще доплачувала, аби нам дітей не народила, — засміявся чоловік.

– Ніби ти хотів колись тих дітей?

Оля взяла валізу та пішла до дверей.

– І куди ти підеш? Уже пізно, ніч, — запитав Богдан.

– Нічого з нею не станеться. Буде ночувати у Валі, — відповіла мачуха.

Жінка, вийшовши з хати, не змогла втримати сльози та гірко заплакала. Раптово позаду себе Оля почула чоловічий голос.

– У вас все гаразд? Можу я чимось допомогти? – запитав невідомий.

– Ні, дякую. Усе в нормі.

– Олю, ти будеш?

Цей невідомий чоловік – це однокласник Олі – Віталій.

– Ти геть замерзла, ось трусишся. Ще й плачеш на морозі. Ходімо до мене.

– Я піду ночувати до Валі.

– Добре, ходімо до мене, візьму машину й завезу тебе. Валя зараз в гостях у сина, який живе на кінці села, довго прийдеться йти. Тому краще вип’єш теплого чаю, трохи зігрієшся і поїдемо. Я ось іду з аптеки, донька захворіла, а дружина п0мерла два роки тому, коли меншого сина народжувала. Тому діти зараз самі в будинку.

Синьоокий хлопчик із зацікавленістю розглядав Олю.

– Ось скоро буде рівно рік, як ми самі.

– Так, знаю. Співчуваю.

– А в тебе що там? Щось неприємне сталося?

– Думаю, ти вже знаєш, бо всьому селу відомо. На жаль, моє щастя довго не тривало, а можливо воно просто жило в моїй уяві. Навіть дитини нема.

– Це ти про Богдана й мачуху?

– Ага. Я ще давно татові казала, що вона погана жінка, щоб тримався від неї осторонь. Та ще й ця аварія, тато неабияк постраждав…

– Зараз тебе чимось смачненьким нагодуємо та чаю наллємо. Все пройде, не переймайся.