Оля вже багато років підряд зустрічає Різдво у самотині. Її єдина донька з зятем щороку відправляється до сватів у великий заміський будинок, бо дітям там більше подобається, ніж у її скромному будиночку. А до неї приїздять на другий чи третій день, але й то без ночівлі. Але цього року все змінилось, бо перед святом до неї повернулась Надія!

– Ох, не зима, а чорт знає що! Це ж, як так і наступні два тижні буде, то й колядників не буде! Хіба захочеться комусь таким болотом ходити за ті нещасні копійки? Та й діти вже змінилися! – роздумує собі Оля, сидячи біля вікна.

Тут її й пригадалось, як вона раніше колядувала. Як довго збиралися вони великою компанією, щоб у кожен дім у селі завітати, а бувало й таке, що й у сусіднє ходили! Та робили вони це не для грошей, чи винагород, а просто, бо не знали, як може бути інакше.

Оля б хотіла святкувати Новий рік та Різдво з сім’єю, та розуміла, що неможливо це. Добре, що хоч, на вулиці був старий знайомий, пес Джек, а біля ніг лащилась стара кішка Мурка.

Її коханого Олексія вже як 20 років не має в живих! Навіть боляче згадувати, як вони з 10 річною донькою разом це все усвідомлювали та починали жити знову, з чистого листа. Попри те, що починати їм було непросто, у голоді вони не жили, бо, на щастя, в Олі руки були золоті руки, вона могла зшити та зашити будь-що. От і жили вони на отримані гроші від замовлень зі свого та сусідніх сіл. Звичайно, багато на такі гроші не поживеш, але й бідністю це не назвеш.

Маленьку Любу мама оберігала, як могла від злого, від важкої роботи, тому й виросла донка білоручкою, що нічого не хотіла допомагати, але ж красунею була на все село! Усі хлопці за нею упадали! Було у неї чимало й подруг, але найбільше до душі Олі припадала худенька сирота Надійка, що жила із бабусею й була такою доброю та щирою, що інколи вона цьому не знаходила віри.

Оля любила сирітку, нерідко її допомагала, чим могла, у гості кликала її з бабусею. А на випускний, навіть, безкоштовно у подарунок плаття пошила! Та таке вже гарне, що рідна донька ледь не образилась, що її гірше пошили.

Після випускного поїхали Люба з Надійкою покоряти нову професію у місті. І, хоча, Люба поверталась додому, то другої й сліду не було. Тим паче через пів року бабусі її не стало, то вона приїхала, поховала її та вже зникла. Хату її ніхто не продав, тому вона стояла й пустувала, очікуючи на свого власника.

Люди ж у селі пліткували про те, що насправді Надійка давно закордоном, має там чоловіка та діток і сюди вже точно ніколи не повернеться

Минуло небагато часу, як і її Люба вийшла заміж та й не аби за кого, а за заможного чоловіка з власним бізнесом, який йому подарували багаті батьки. Мама щиро раділа за доньку, оскільки крім багатства, чоловік володів чуйним та люблячим серцем. Було видно, що між двома молодими любов.

Хоча й рада вона була за доньку, та те, що сталось змінило їх спілкування. Люба все рідше з’являлась вдома й телефонувала. Вся була у якихось справах та вихованні дітей, а коли й вихідні випадали, то зазвичай їхали вони до сватів. Так сталось і цього року.

Оля вже багато років підряд зустрічає Різдво у самотині. Її єдина донька з зятем щороку відправляється до сватів у великий заміський будинок, бо дітям там більше подобається, ніж у її скромному будиночку. А до неї приїздять на другий чи третій день, але й то без ночівлі. Її хотілося б так, щоб хоч раз онуки приїхали на Святвечір та заколядували її, щоб разом кутю поїсти й за добрими розмовами спати лягти, але такої нагоди у неї ще не випадало.

Донька ж попередила її, що цьогоріч, якщо вони й приїдуть, то на третій день заскочать на годинку дві, щоб побачитися з нею, і щоб діти її коляду заспівали.

От і сиділа Оля цілий день за швейною машинкою, щоб всі замовлення до Нового року віддати, і щоб внукам на коляди трохи грошей заробити. Сиділа з самого ранку, а вже почало темніти, то й очі у неї набрякли й тягнуло жінку спати, та вона все не покидала початої справи.

У двері постукали й вони повільно відкрилися. На порозі стояла Надійка. На десять років старша, красивіша й вишуканіше, але та сама дівчинка, якою пам’ятала її Оля.

Вона розповіла, що побуде в Україні недовго, повернулася, щоб бабусин дім продати й зробити Олі пропозицію, а потім назад додому. Так от, щодо пропозиції, то Надійка розповіла, що вони з чоловіком відкрили свою швейну майстерню у Берліні й талант Олі не має пропадати тут, тому якби вона наважилась поїхати з ними, то вони б забезпечили її найкращими умовами життя у їхньому домі та роботою з гідною платнею.

Той Новий рік та Різдво Оля провела з сім’єю Надійки. Все було так, як вона і хотіла. Вони їли кутю, вели милі бесіди й співали колядки, а коли лягали спати, то дівчина промовила:

«Знаєте, тітко Олю, а я й досі бережу те плаття, що ви пошили мені на випускний і не тільки через його красу, а й тому, що разом з цим платтям ви подарували мені віру у світло і добро. Ви допомогли мені стати тим, ким я є зараз. Стали моїм провідником у щасливе майбутнє!»