На своєму віці я багато чого бачила, проте впевнена, що ця історія про мою сусідку мало кого залишить байдужим.
Мою сусідку звуть Оля, у неї є мама Ярина. Тітку Ярину я дуже любила, раніше вона була дуже активною, працювала кухаркою, тому всі пироги, якими вона пригощала сусідських дітей, були дуже смачними. І хоч тітку Яринку всі діти любили, але сама Оля її соромилась, вважала, що вона надто «сільська й звичайна», адже нічого у житті не досягла, окрім як вміння гарно готувати.
Чоловік тітки Ярини помер, ще коли Оля жила з нею, тому вона залишилась зовсім самотня. Оля навідувалась вкрай рідко.
З часом здоров’я тітки Ярини все більше її підводило, вона забувала звичайні речі, нерозбірливо говорила, не могла нічого самостійно приготувати.
Одного разу Оля приїхала додому і знайшла маму без свідомості, у квартирі пахло газом, виявило, що вона забула його вимкнути. Олині нерви були на межі: «Мамо, у мене вже не має сил це терпіти! Ти навіть їсти розігріти сама не можеш! Та що з тобою не так?!»
Тітка Ярина плакала і вибачалась перед донькою. Вона сама не розуміла, як так вийшло, що вона забула.
Час біг, а здоров’я тітки Ярини лише гіршало. З часом вона не змогла виходити з будинку, та потім з квартири. Часто вона телефонувала доньці з проханням приїхати, бо погано себе почувала, але відповідь завжди була одна й та сама: «Мамо, телефонуй у швидку допомогу, я тобі не лікар, нічим не допоможу!».
Коли тітка Ярина не змогла виходити з квартири, Оля приїжджала до неї щотижня. Привозила продукти, прибирала, виносила сміття і робила це все вона або мовчки, або з таки криком, що весь будинок знав.
– Мамо, я вже від тебе натерпілась! Господи, як можна такою бути! Ти ж одна живеш, а безлад такий, ніби тут стадо! Я не розумію, як тобі може бути не соромно!
З мамою вона майже не говорила, лише кричала, а потім мовчки йшла геть.
Коли тітка Ярина перестала вставати з ліжка, то Оля залишала біля її ліжка воду та їжу і йшла геть, а через два дні знову поверталась.
Одного разу, коли Оля вчергове принесла мамі їсти, та спала вже вічним сном. Після похорон донька довго не могла змиритися з тим, що мами не стало, постійно ходила навідувати її. Нерідко приходила до мене, щоб поговорити: «Мені так її не вистачає, я так сумую за тим часом, який ми проводили разом! Я так не хотіла її втрачати, любила більше всіх на світі!».
Від слів Олі я була дуже здивована, адже вона так ставилась до мами, а тепер говорить про любов.
Як вона могла забути про те, як жахливо ставилась до своєї мами, як докоряла її, як сварила?
Таке взагалі можливо?