Наші батьки завжди любили моїх дітей більше за дітей брата. Чому так?

Кожного разу спостерігаю, як брат ображається з приводу того, що батьки  неоднаково ставляться до своїх онуків. Ось тих, від сестри, буквально в noпку цілують. А його – добре, якщо на день народження подарунок принесуть. Ну, любі мої! Коли ж ви зрозумієте просту істину: онуки від сина й онуки від дочки – не одне і те ж! Далеко – як небо і земля!

Моя мати Людмила завжди моїх дітей любила більше за дітей мого брата. Наче так заведено, що завжди їх будуть любити, як би не склалося життя доньки. А братові дітки? Ось розлучиться невістка з чоловіком (не дай Боже!), і дітей  вони не побачать. Чи варто прив’язуватися, душу рвати? Чи багато колишніх дружин дружать зі свекрами? Одиниці. Наймудріші. Я вже міркувала на тему, що діти – це завжди діти матері.

Діти брата для моєї матері зовсім інші. У них не виникло проникливих стосунків спочатку, оскільки мій брат Степан не носив же дитини, він не знає, як немовля ніжно, немов кошеня лапкою, чіпає вас зсередини місяців в п’ять вагітності, а потім – все сильніше… Чоловік цього не знає! І звинувачувати його не можна. У когось з них потім прокидається батьківський інстинкт, у когось – ні. Звідси й закон природи, дуже вірний – дитина повинна бути з матір’ю. Мати та дитина. Дитина – матері! Вона буде з нею, що б не трапилося. Навіть якщо дитина зла або злиденна. Мати повинна бути з нею! Тому що небо синє, а трава зелена! А діти – завжди більше мамині.

Кажу брату: змирися з цим і не звинувачуй батьків, що вони відчувають це на рівні підсвідомості. Навіть якщо цього не показують. (Прошу зрозуміти, що я не узагальнюю, але в більшості випадків це так!) Ось епізод з мого життя. Маленький, але показовий.

Поїхали ми якось з матір’ю до брата у село. Старшу онучку, від мене, з якою вони вже награлися досхочу, тільки що відвезли додому від батьків, ще іграшки всюди валяються не прибрані, бачу – квіти всі пом’яті, наче слон пройшов (їй все дозволяється!). Моя дочка пішла на гойдалки в альтанці, ми розмовляємо. Мій брат почав розповідати про дочку, про те, як вона захопилася малюванням, щось ще, а батько раз у раз перебиває вигуком: «Так! І наша теж малює! Наша теж так робить! Наша… » Дивлюся, брат мій помітив це «наша», але він людина не конфліктна, тактично відійшов, вирішив «не помітити», тільки гостренько так глянув на мене, оцінюючи мою благодушність. Але я – то інша. І через тридцять цих «наша» він все ж вирішив зробити зауваження. Вони навіть не відразу зрозуміли, що він має на увазі і на що образивсь! Але слово – не горобець!

А я вважаю, що брат не повинен за такі дрібниці ображатися на батьків. А ви як думаєте?