Мій син не міг ставати на ноги. Всі лікарі нам відмовляли у лікуванні, до поки не сталося чудо

Мій син від народження не може ходити. Я не хотіла змиритися з таким діагнозом. Ми робили багато повторних аналізів. Всі лікарі розводили руками, ніхто не може зарадити нашому горю.

Але є один єдиний лікар, який береться за такі хвороби. Єдине, до нього дуже важко записатися. Й приїжджає він у лікарню раз на місяць. А записи до нього починають за пів року. Тому цей варіант я виключаю, потрібно думати про інший вихід з цієї ситуації.

Вийшла я з лікарні заплакана й попрямувала додому. По дорозі побачила церкву. Було доволі людно, всі моляться, на колінах, щиро чогось просять чи навпаки дякують. Не знаю, що у той момент зі мною трапилося, але я вирішила піти й також помолитися. Підходила до всіх ікон й на колінах благала, щоб допомогли мені вилікувати сина.

Вийшовши звідти, неначе тягар з плечей скинула. Якась така легкість, появилася надія, що мій син точно одужає. Я знаю це, відчуваю.

Купила різні гостинці та попрямувала до лікарні. На пішохідному переході бачу таку картину: маленький хлопчик біжить за своїм маленьким цуценятком. Він не звертає увагу на автомобілі, й в ту хвилину я встигаю його схопити за кофту. Прямо перед ним “пролетіла” машина. На щастя я встигла вчасно зупинити хлопчика й з цуциком нічого не сталося. Хлопчик зі страху розплакався, я міцно притиснула його до грудей та почала заспокоювати. До мене швиденько підбігає батько цього хлопчика, він був неподалік, не думав, що за якусь секунду син втече за цуциком. Почав мені дякувати за врятоване життя й запитав, що я хочу за врятоване життя. Я відповіла:

— Ви мені на жаль нічим не можете допомогти… Бережіть свого сина.

Я попрямувала до свого синочка в лікарню. На вході мене перехоплюю медсестра й мовить:

— Доброго дня, пані Світлано! Сьогодні має приїхати лікар, який допомагає діткам. Можливо, Ви спробуєте якимось чином до нього потрапити!

Я стала у чергу, а з очей помалу капали сльози. Приїхав лікар, проходить по коридору й одним оком оглядає хто до нього зараз має прийти. Й тут я не могла повірити своїм очам. Це був саме той батько хлопчика, якого я врятувала. Він одразу мене побачив й запросив першою у кабінет. Сівши у крісло, сказав:

— Ще раз доброго дня, Світлано! Ви впевнені, що я не зможу Вам допомогти?

— Я не знала, що саме Ви той лікар, який рятує діток від різних хвороб…

— Й Вашого сина врятуємо, я особисту займуся його лікуванням й жодних коштів за це не візьму, адже Ви врятували мою дитину!

Ви собі навіть не можете уявити, яка я була щасливою. Я дякувала Богу, що вчасно послав мені цю людину. Пройшло два місяці. Мій син став на ноги. Я безмежно вдячна таким талановитим людям, а в першу чергу Богу!