– Дід, чого ти тут стоїш, ще щось треба? – роздратовано відповів хлопець. – Тобі все по поличках розкласти? – спокійно відповів дід. – Я щось не зрозумів? Дід, ти заважаєш, чесно!

– Хлопче, а це тут можна за комуналку заплатити?

– Так, – відповів охоронець, не повернувшись до старенького.

– А де саме? В якійсь касі чи як?

– Та он в тому вікні, – роздратовано відповів охоронець.

– Ти б може провів, хлопче, бо я старенький, вже трохи погано бачу.

Хлопець у формі знервовано підвівся зі свого місця.

– Там! – відповів.

Дідусь був вже зовсім розгубленим.

– Сліпий чи як? Ось є каса, там, де дівчата зараз оплачують, – крикнув чоловік.

– Чого так нервуватись? Я ж просто запитав! Я старенький вже, нічого не бачу, – ледве не плакуючи сказав дідусь.

Дідусь поволі підійшов до каси, де потрібно платити за квартиру.

– З вас 975 гривень, – сказала касир.

Дідусь витягнув з кишені гаманець та поклав тисячу гривень, забравши решту і чек, він поволі підійшов до охоронця.

– Юначе, то ти отак цілими днями сидиш? Хіба то робота?

Охоронець повернувся до діда:

– Дід, моя робота і є сидіти та дивитись за порядком, – з насмішкою відповів охоронець.

– Аааа, – відповів дід.

– Дід, чого ти тут стоїш, ще щось треба? – роздратовано відповів хлопець.

– Тобі все по поличках розкласти? – спокійно відповів дід.

– Я щось не зрозумів? Дід, ти заважаєш, чесно.

– А ти багато не говори і закрий двері, заблокуй входи та закрий жалюзі. Хутко!

– Що? – взявши до рук пістолет, здивована запитав охоронець. – Та ти що собі взагалі дозволяєш, та я зараз як!..

– Ой, хлопче, ти мене не здивуєш. Бойовиків передився, хочеш побавитись? Я тут не з жартиками прийшов, а по справі. Хутко роби те, що я тобі скажу. Може тобі двічі повторити? Чи не потрібно? Це наказ! – трохи знервовано відповів сивочолий дідусь.

У той час в охоронця промайнуло все життя! Він зніяковіло спитав:

– То ще хто фільмів передивився! Ти що взагалі здурів, дід?

-Ти, хлопче у формі охоронця, багато не говори, а краще більше слухай! Я б не радив тобі з такими старими, як я, жартувати. От дожив би ти до мого віку.

Хлопець помітно занервував і таки виконав наказ старця, опустив жалюзі.

Дідусь зробив три кроки вперед і крикнув:

– Це пограбування! Ніяких жартів! Я сказав тихо! Вам необхідно підняти руки догори і бути тихо. Тиша має бути такою, щоб було чути, як муха летить!

В приміщенні банку запанувала тиша, людей було десятеро і ще двійко дітей.

Одна дівчина, яка сиділа за касою швидко натиснула на тривожну кнопку.

– Натискай на кнопку, хай хлопці попрацюють. А ви всі за той час у хол вийдіть!

– Леоніде, ти що це таке задумав, остаточно здурів на старості років чи що? Тобі що побайдикувати захотілось? – спитала жінка, яка, напевно, була знайома з грабіжником.

-А ну, тихо! Я знаю, що я роблю.

– Ні, ну ви дивіться на нього. Подумаєш, який грабіжник найшовся! Сміх і гріх!

– Старий, ти чого, жити набридло?

– Дідооо, старенький, може то сон? Ти що таке робиш? – зніяковіло спитав чоловік, одягнений у темну сорочку.

Двоє чоловіків хотіли вже кулаки розпускати і вже близько підійшли до дідуся. А той досить швидко зреагував та дістав пістолет. Пролунав постріл.

elements-video-cover-images-0.imgix.net

– Послухайте тепер так! Я нікому нічого робити не буду. Скоро ви самі здогадаєтесь, чому я так роблю. Прошу не ставити зайвих питань. Будьте пильними та уважними до моїх слів. Особливо, дітки. Налякані, бідненькі, такого в мультиках вам точно не покажуть.

Заплакані діти настільки настрашились, що навіть плакати перестали. Вони просто уважно дивились на діда.

– Ей, старенький, ти ж тільки комуналку оплатив. Копи знайдуть тебе, – вигукнув хлопець.

– Ой, молодь, нічого ви не знаєте. Я прекрасно знаю, що мені робити і як.

– Дідусю, а ви цей… не боїтесь, що вас можуть вбити? Вам хіба не страшно, – вигукнув маленький хлопчик, якому було років 5-6.

– Ех, я вже нічого не боюсь, тому мене точно не вб’ють.

***

За кілька кілометрів у відділені поліції раптово зірвався обід, адже тут таке повідомлення!

– Ну як там? Розібрались, що там таке у тому банку?

– Здається, тривожну кнопку не просто так натиснули.

– Чекай, а хто ж там у тому районі?

Майор поліції знайшов у списку того, хто чергує у тому районі.

– 23! Прийом. Чуєш?

– 23, слухає.

– Банк на куті. На Хмельницького. Тривога! Хутко туди!

– Прийняв! Їдемо.

– База! 23 прийом!

– На зв’язку!

– Все заблоковано. Не схоже, що тут крадіжка.

– Що? Як то заблоковано? То все, що ти можеш мені сказати?

– Так, вірно. То все. Все зачинено. Тихо і спокійно.

– Підозріло. Стежте за входами і виходами!

***

– Ой, присяду собі трошки, в ногах правди немає.

– Леонід, ти що собі сів? У в’язниці будеш теж так сидіти!

– Я, Галюню, можу померти за кілька хвилин. Хіба сам Бог знає…

– Та ну тебе!

Запанувала тиша. Дзвінок почувся вже на касі. Касир ледве підняла слухавку, так настрашилась. Передала трубку дідусеві.

– Доброго дня.

– Доброго. Звання кажи своє!

– Звання?

– Так, звання. Я маю знати, з ким розмовляю.

– Майор поліції. Скажіть, будь ласка, як до Вас мені звертатись?

– Товариш полковник до мене прошу звертатись.

Майор Свинцецький заметушився.

– Я би хотів запитати.

– Ееей, так діло не піде.

– Не зрозумів.

– Ти перше за званням звертайся, а потім говори!

– Товаришу полковнику, можна до вас звернутися?

– Так.

– Скільки у вас заручників?

– Їх десять, двоє дітей також. Тепер перейдемо до справи. Я поклав біля смітника конверт, там усі вимоги. Зайвих питань не розглядаю.

– Трясця, це що, жарт?

– Ну, пане, майоре, в моєму то віці вже не личить жартувати. Все справді серйозно. Просто виконайте ці умови і більше вас нічим не буду турбувати. Хіба так важко?

Запанувала тиша. Жінка, яка особисто знала Леоніда розказала приголомшливу історію одній жінці:

– Одного такого святкового дня жінка замовила чудову вечерю у ресторані. Все було так, як він любив, гостей стільки було. Проте в той день тиша у домі запанувала надовго. Після гучного святкування Леоніда та його дружину обікрали. Найцінніше, що у нього було – це нагороди. Він хотів, щоб їх знайшли, проте в поліції розводили руками. Дуже важко це згадувати… – мовила жінка, яка знала старенького.

Поліціянти виконали дивне прохання дідуся. А потім побачене здивувало усіх клієнтів банку. Чоловік, який був в темній сорочці, на прохання дідуся приніс пакет, у якому була форма. За кілька хвилин на столі лежала парадна форма полковника, на якій виднілись значки та нагороди. Дідусь почав плакати і молитись.

Дідусь одягнув форму та відчинив двері банку. Він хотів пройти свої останні сто метрів… Сто метрів свободи, сто метрів перемоги, сто метрів особистого зростання. А все тому, що за день до того був День Перемоги, який так колись любив цей дідусь. Заради цього дня дідусь боровся за свободу усієї країни.

Колись його обікрали, проте не вкрали найголовнішого – віру у краще майбутнє! Звичайно, вчинок дідуся ми не можемо вважати найкращим, проте як важливо поважати тих, хто боровся за гідність і честь!

Дідусь затіяв усю виставу заради того, щоб ще раз одягнути те, що він називає свободою, те, заради чого він жив. Він хотів пройти свої останні 100 метрів під марш, у формі та з високо піднятою головою, адже герої мають право на визнання!

Оцініть статтю
ZigZag
– Дід, чого ти тут стоїш, ще щось треба? – роздратовано відповів хлопець. – Тобі все по поличках розкласти? – спокійно відповів дід. – Я щось не зрозумів? Дід, ти заважаєш, чесно!