Колись завжди мама мені говорила, що жити потрібно окремо від батьків. Після весілля ми з чоловіком одразу переїхали на орендоване житло. То було далеких тридцять п’ять років тому.
За ці роки ми змогли заробити собі квартиру. Двокімнатну нам видала держава, мій чоловік заслужений науковець. Я ж все життя працювала викладачем. Наша донечка Аліна не захотіла йти по наших слідах, обрала інший фах. Але також мала хорошу освіту.
Десять років тому не стало моїх батьків, від них у спадок ми отримали однокімнатну квартиру. Тож було вирішено, що після того як донька вийде заміж, ми переїдемо до однушки, а молоді нехай живуть у більшій. Так і сталося.
П’ять років тому наша донечка вийшла заміж. За рік по тому народився наш онук, Сергійко. А ще за рік донька подарувала нам онучку Каріну. Ми завжди радо йшли їм на допомогу. Адже обоє на пенсії, тож для нас це не було проблемою.
Два ж роки тому діти й онуки прийшли до нас святкувати новий рік. І зять запропонував нам в той день пропозицію – жити разом. А саме продати квартири і купити заміський будинок. Мовляв ладимо ми добре, він нас поважає. Тай нам і дітям на свіжому повітрі буде краще. Вони з Аліною на роботу їздитимуть, а ми з онуками будемо бавитися.
Ця розмова була на Новий рік, а Великдень ми вже святкували у нашому спільному, просторому будинку. Перший рік нашого спільного проживання все було чудово. Ми дійсно добре ладнали.
А минулого року почалися непорозуміння. Зять почав перебувати постійно в поганому настрої. Донька також постійно знаходила за що по скандалити. Все було не так, не так зготовила, не так прибрала, не на місці інструменти зятя, не в той колір чоловік мій паркан пофарбував. Нам стало важко перебувати в одній кімнаті з зятем донькою.
А минулого тижня нарешті донька висказала нам причину їхнього незадоволення. Їм бачте наша присутність заважає. Вони не відчувають себе комфортно у власному будинку. Це для нас було шоком. Ми ж не дармоїди, комунальні оплачуємо, на продукти даємо, город доглядаємо, хоч не велике господарство та ведем. Онуків у садок заводимо, коли хворіють ми з ними сидимо. Будинок у нас спільний, що ж вони нам пропонують
І запропонували! А саме поїхати до когось з родичів, хоча б на тиждень. Перед цим донька з зятем голосно розмовляли в садку, зять говорив, що через пенсіонерів не може друзів запросити на шашлик. Що в нього день народження проходить як у старої людини з голубцями і тихими посиденьками. Після того до нас підійшла наша Аліна й запитала чи не хочемо ми провідати тітку. Бо день народження свого чоловіка вона організовує лише з друзями.
Одразу згадала слова своєї мами, що у кожної сім’ї має бути окреме житло. Але ж нашої квартири нема. Тобто кожен раз коли ми набридатимем зятю й донці, ми маємо збирати валізи і їхати до родичів.
Тої ночі ми з чоловіком не заснули. А під ранок прийняли рішення. Його сестра живе за двісті кілометрів від це, так далеко, але це на краще. І от до неї поїдемо, бо часто вона жалілася, що в селі багато будинків пустками стоять. Пенсія у чоловіка не мала, трішки маємо запасів, а як не вистачить то домовимося про виплату у кілька етапів. Донці з зятем говорити нічого не будемо, зберемося й поїдемо по тихому.
Отак на старості років доводиться починати все з початку. Завжди пам’ятайте, жити потрібно окремо і від батьків, і від одружених дітей.
