Валі нічого не залишалось, як без особливого інтересу гортати сторінки газети й шукати щось цікаве. І тут вона помітила фотографію. Здавалось, та білява дівчинка з блискучими очима дивилась просто у її душу і її маленька ручка… Ну те, що було замість неї... Цього дівчина, на жаль, ніколи не зможе забути.
Доки Валя не могла припинити плакати й пригадувати її колишнього хлопця, що лише посміявся з вагітності й простягнув її сотню гривень, мама кричала, а її старша сестра лише допомагала, мов це якось могло розв’язувати проблему.
Насправді не могло, бо дівчина була на великому терміні й не могла вже цього приховувати.
– Це ж сором! Який сором… ганьба! Ти чим думала, коли під нього лягала?! Я ж тепер навіть людям в очі не зможу без сорому глянути! – кричала все голосніше мати й не могла зупинитися, бажаючи повністю виплеснути на доньку всю злість.
Старша сестра лише підливала масла у вогонь й додавала, що її сестра «дошвендялась». Здавалось, ніхто тут не міг зрозуміти, як дівчині, що досі залишалась дитиною, була необхідна їх підтримка й любов у цей момент, бо вона відчувала себе у рази гірше, ніж вони.
– Мені абсолютно все одно, як ти збираєшся розв’язувати цю проблему! Але щоб цієї дитини не було у моєму домі, інакше ти житимеш на вулиці! – крикнула мати наостанок, коли дівчина збирала речі.
Валя кілька місяців жила у своїх друзів й щиро вірила, що ось вона народить гарну дівчинку, і бабуся відразу «охолоне» й точно полюбить немовля, адже у всіх бабусь так!
Народила вона дівчинку здоровою і все, можливо, й склалося б, як у мріях Валі, та дівчинка народилась з куксою замість руки. Дівчина кілька днів наважувалась й таки написала відмову від дитини.
По поверненню додому, всій сім’ї сказала, що дитина померла й тихенько додала: «але тією дитиною була я».
Минуло 2 роки, як Валя знову побачила ту ж дівчинку у газеті, а під фото короткий підпис: «Такі діти також заслуговують нашої любові! Обласний дитячий будинок No1».
– Боже, що ж я наробила! Мамо! – почала кричати дівчина й голосно плакати. На крик прибігла мама й старша сестра, намагалися заспокоїти її, а вона лише тикала на газету й повторювала: «Це моя донька».
Довго чекати не довелось, цього ж дня три жінки увійшли до дитячого будинку з бажанням вдочерити дівчинку з газети.
– Я зробила велику помилку. Тепер я хочу її виправити, віддайте мені дівчинку, вона моя донька!
Через кілька місяців троє жінок гралися з маленькою дівчинкою, яка не могла повірити своєму щастю, що вона знайшла таку велику родину.
