Ми з чоловіком давно на пенсії. Діти живуть окремо від нас. Син навіть в іншому місті. З онуками раніше бачилися часто. Донька ледь не щодня приводила їх до нас, інколи ми забирали їх зі школи. Я просто не могла натішитися, коли бачила їх у нас у квартирі. Здавалося, пусті кімнати оживали, а я поверталася у молодість.
Як і будь-яка бабуся, я не могла відпустити їх додому голодними. Найкращі свої страви я готувала для них. Й мені було надзвичайно приємно, що їм подобаються мої пиріжки з чаєм або мої фірмові спагеті з соусом та котлетами. Чоловік же дивився з ними телевізор. Наче маленька дитина стріляв з ними з іграшкового пістолета. Я навіть не звертала уваги на той бардак, який вони влаштовували, коли гралися. Інколи, коли вони йшли додому, то я ще довго стояла на балконі та дивилася у вікно й махала їм рукою, а вони мені у відповідь.
Але нещодавні світові події внесли свої корективи. Навіть у наші стосунки. Новини про Bipyc та загальний kapaнтин змусили нас з чоловіком сидіти вдома майже три місяці. Єдине, що змушувало нас вийти з квартири, це похід до магазину. Ми з ним вже у доволі поважному віці. А новини по телевізору щоразу розповідали про погіршення ситуації.
Одного дня, коли зателефонувала дочка та попросила посидіти з дітьми, я не змогла погодитися, хоч й дуже хотіла їх побачити. Але страх за власне життя та життя чоловіка не дав нам змоги зустрітися з онуками. Дочка спочатку довго мене вмовляла, а потім взагалі почала говорити, що я просто не хочу їй допомагати та мені байдуже на її дітей. Ці слова були для мене дуже болючими. Я не могла повірити, що вона таке сказала. В той же момент я кинула слухавку й почала плакати. Від переживань в мене піднявся тиск й мені довелося пити таблетку. Мій чоловік перетелефонував дочці та накричав на неї за її поведінку. Він їй пояснив, що не можна бути такою егоїстичною та невдячною. Адже ми завжди раді були провести час з онуками, але зараз через невідому хв0робу не хочемо ризикувати своїми життями.
Пізніше дочка зателефонувала та вибачилася переді мною. Вона визнала, що не подумала про нас у той момент. З онуками я спілкувалася лише телефоном, інколи я бачила їх по відеозв’язку й щоразу починала плакати від того, що не можу їх обійняти та приголубити. Зустрітися ми змогли, лише коли хвиля хв0роби пішла на спад.
