Нещодавно зустріла свою давню знайому, ми колись товаришували в університеті, ще тоді вона відрізнялася своєю енергійністю та позитивним мисленням. Іванка була із тих, хто завершує почате до кінця, її ентузіазму міг би позаздрити кожен. Так от, зустрілися ми випадково — я саме приїхала до батьків у рідне місто, коли побачила знайоме обличчя на вокзалі. Дивлюся, стоїть гарно вбрана жінка та махає рукою, я спочатку подумала, що то не мені, але підійшовши ближче побачила усміхнену Іванку. Ми відразу з обіймами привітали одна одну та почали розмову. Знайома розповіла, що після університету вийшла заміж та народила двох діток, завдяки її родичам вони з чоловіком побудували свій великий дім з садом, де вона щодня вирощує нові види груш, яблук та інших фруктів.
“Знаєш, сказав би мені хтось в молоді роки не закохуватися і взагалі заміж не виходити, зараз би потиснула руку тій людині. Бо як виявилося, мій чоловік — справжнє ледащо, щоб з ліжка його підняти, то доводиться вмовляти по двадцять хвилин, а коли встане, то бурчить собі щось під ніс і завжди злий ходить”.
Такий початок розмови мене заінтригував, і я мовчки слухала далі, а Іванка лише була рада виговоритися. Вона розповіла, що перші три роки шлюбу були наче казка — чоловік її ледь не на руках носив, постійно робив компліменти, вони часто їздили відпочивати та зустрічалися з друзями. Але після народження другої дитини Іван повністю змінився — він втратив інтерес до своєї дружини та взагалі до всього, що відбувалося навколо.
“Мій колись стрункий чоловік за декілька місяців набрав двадцять кілограмів, добре хоч роботу не покинув, але у вільний час лежав тільки на дивані, перестав доглядати за дітьми”.
З маленькою дитиною на руках Іванка не відразу звернула увагу на такі зміни чоловіка, бо їй було не до нього, але коли час йшов, діти росли, а нічого не змінювалося, то його поведінка вивела її із себе.
Жити в постійних сварках вона не хотіла, бо шкодувала дітей і свою нервову систему, тому запропонувала розлучитися, але він відмовився! Іван, хоч і став лінивим, але хитрість не втратив. Він поставив умови: “Розлучимося лише тоді, коли мені буде куди переїхати, зарплата у мене невелика, ти заробляєш більше, й ти наполягаєш на розлученні, тому для початку відклади мені на квартиру, а тоді я піду без проблем”.
На цьому я перебила її:
“Тобто на квартиру йому відкласти? То він хотів, щоб жінка з дітьми на руках купила йому дах над головою?”.
“Ще б пак! Я тобі більше скажу — я з радістю погодилася, бо знаю, що інакше його не позбутися”.
Я не знала, як мені реагувати на таку відповідь, але продовжила слухати далі.
Іванка пояснила, що свого житла в Івана немає, він виріс без батьків — сирота, важко працювати не звик, а від держави у такому віці вже квартири не дочекаєшся.
Наскільки мені стало зрозуміло, зараз моя знайома влаштувалася на додаткову роботу, щоб швидше спекатися свого сусіда (так вона чоловіка називає) з дому. Окрім власного саду, тепер допомагає батькам з розвитком їхнього бізнесу — працює на фірмі маркетологом. Каже, що обидві роботи їй приносять задоволення, а про долю чоловіка вона не переживає — знає, що збирати йому на квартиру грошей залишилось недовго, ще декілька місяців і вона вільна.