Нещодавно моя сорокадворічна мама відгуляла своє друге весілля. Свого майбутнього чоловіка вона зустріла на святкуванні дня народження подруги. Він колишній вiйськовий, розумний, теж має дітей. За свою службу отримав від держави квартиру та постійну пенсію. Добре ставиться до мене та старшого брата. Але чомусь з першого нашого знайомства він мені не дуже сподобався. Я думаю, що він одружується лише заради вигоди для себе та своїх дітей.
Ще коли я була маленькою, то помер мій батько. Я його навіть й не пам’ятаю. Майже десять років мама ні з ким постійно не зустрічалася. Всі свої сили та старання вона прикладала, щоб дати краще життя мені та моєму старшому брату Олексію. Почавши з маленької торгівельної точки на нашому місцевому базарі, мама змогла побудувати успішний бізнес з кількома великими продуктовими магазинами по всьому місту.
Вона ніколи не сиділа склавши руки. Постійно щось шукала, їздила на різні курси, запрошувала на роботу кращих спеціалістів з усього міста. І змогла показати всім, що найкращі товари та послуги лише в неї. Кілька разів отримувала від влади міста відзнаки як найкращий підприємець року у своїй галузі.
За цей час кавалерів було багато. Проте всі вони їй не подобались, адже мама жила однією ціллю – поставити на ноги своїх дітей. У Києві вона купила квартири для мене та брата. Хоч і довелося взяти великий кредит. Навчалися ми також у столиці. Не можна сказати, що ми плавали у розкоші, але все необхідне в нас завжди було. Мій брат вже працює у великій юридичній компанії. Незабаром теж одружиться з дівчиною, з якою він зустрічається ще зі школи. Я закінчую четвертий курс за спеціальністю фінансиста.
Новина про те, що мама хоче знову одружитися, не застала нас зненацька. Микола Петрович останнім часом частенько був у нас в гостях. Усі разом ми кілька разів літали на відпочинок, спільно проводили свята. Він постійно допомагав мамі по роботі. Взяв на себе обов’язки по будинку. Там щось підремонтувати, там залатати. Загалом став почувати себе членом родини.
Тому коли мама повідомила мені та брату про своє рішення зв’язати з ним долю, ми не дуже здивувалися. Тоді за вечерею я щиро пораділа за неї. Але Микола Петрович все ще не викликав в мене довіри. Дорослий чоловік, а як слід ніде і не працював. Невеликі заробітки час від часу та військова пенсія й були його засобами до існування. Від мами ж він постійно отримував подарунки. То годинник на день Армії, то новий телефон на Різдво, то поїздка її коштом за кордон.
Але висказувати все це мамі, поки вони не збиралися робити ніяких серйозних кроків, я не хотіла. Я бачила, яка вона була щаслива. Але тепер, коли вже було вирішено справу с одруженням, я не втрималась.
Дочекавшись, коли ми залишимось наодинці, я все їй випалила. Спочатку навіть було соромно так лізти в особисте життя своєї мами. Але побачивши її наївність та сліпу віру людині, яку вона знає трохи більше ніж рік, я не витримала та почала гнівно доводити їй, що варто переписати весь бізнес на мене та Олексія.
«Як ти можеш довіряти людині, з якою ледь знайома? Може, він таким чином намагається допомогти своїм синам, які ніде не хочуть працювати та сидять на його шиї».
Того вечора ми так ні до чого і не домовились, та навіть ледь не посварились. Неочікуваного союзника у цій справі я знайшла у братові, коли поділилася з ним своїми думками. Він теж пообіцяв порозмовляти з мамою.
Кілька тижнів ми не поверталися до цієї теми, проте і я, і мама, і брат розуміли, що уникнути важкої розмови неможливо. І коли ми в трьох зібралися знову, то брат почав розповідати, про різні випадки, коли чоловіки одружувалися лише заради майна. Він звісно не звинувачував Миколу Петровича в якихось нечесних діях, але наголошував, що краще перестрахуватися і забезпечити себе.
Не знаю, що саме вплинуло на її рішення. Мій погляд на ситуацію чи логічні докази брата, проте через кілька днів мама почала усі юридичні процедури. Миколі Петровичу ніхто нічого не говорив, та я вважаю, що це й правильно. Адже, яке його діло до нашого сімейного майна.
До весілля все майно, окрім будинку, в якому ми живемо, було порівну переписано на мене та брата. На наступний день після святкування мама з вже новим чоловіком поїхали у весільну подорож до Чорногорії.
У день весілля як же приємно було дивитися на нашу маму та бачити, як світяться від щастя її очі. Вона, яка тяжко працювала усе життя заради нас, яка місяцями не могла дозволити собі нормального вихідного, була тепер такою веселою та життєрадісною. Ще приємніше було те, що ми з Олексієм знали, що щоб не сталося, справа її життя у безпеці та не пропаде.
Зараз отримуємо від молодят щасливі фотографії з відпочинку. В останньому повідомлені мама написала, що після поїздки хоче все розповісти Миколі Петровичу. Адже їй соромно починати сімейне життя з приховування та недовіри. Попросила, щоб ми з братом теж були присутніми при цій розмові.
А як ви вважаєте, чи правильно ми вчинили?
