Ми з чоловіком , 65-річні пенсіонери, останні десять років живемо самі. Так сталося, що не стало нашого єдиного сина. Онуків не маємо, та й родичів нема, тож живемо один заради одного. Зазвичай живемо в місті, але п’ять років тому чоловікова тітка залишила в спадок йому будинок. Як тільки потеплішало, ми переїжджаємо в село, прибираємо будинок і прилеглу територію, а потім доглядаємо за садом і клумбами. У своєму сільському усамітненні ми відчуваємо себе най краще .
Та цей рік виявився не таким спокійним. З приходом першого тепла вирушили в село. Підійшовши до свого будинку, ми помітили, що хвіртка навстіж відчинена. Побоюючись, що хтось проник до нас, мій Микола обережно увійшов до будинку. А мені наказав чекати на подвір’ї. На наше полегшення, все було в порядку. Однак було відчуття, що щось не так.
Визирнувши у вікно, ми помітили хлопця та меншеньку дівчинку, які сиділи під будинком. Це було для нас несподіванкою.
Вийшовши з хати і навмисне кашлянувши, ми спостерігали за реакцією дітей. Злякавшись, але не тікаючи, старший сховав за плечі меншу і заговорив:
– Вибачте, це ми тут недавно у вас заночували в літній кухні, але ми нічого вашого не брали, все на місці.
Не знаю чим саме, але чимось цей хлопчина нагадав мені нашого сина. Я шепнула чоловікові, щоб не проганяв, а розпитав, що сталося, діти не схожі на безхатьків, виховані, чемні та сором’язливі.
Хлопчик, на ім’я Сергій, а дівчинка Оля, виявилися братиком та сестричкою. Йому тринадцять, а їй лише шість.
Ми поцікавились, як вони опинилися на її нашому подвір’ї.
– Наша мама вийшла заміж, а її новий чоловік нас не любить, ми часто втікаємо з дому, щоб їм не заважати. Мама навіть рада, що ми під ногами не плутаємося.
Сергійко розповів, що їх ніхто не шукає, їхня відсутність залишилася непоміченою. Вони зникають тижнями раніше, і, здавалося, нікого це не хвилювало. Поки бабуся жива була, було їм легше.
Слухаючи його розповідь, моє серце розривалося від смутку. Ми привезли багато продуктів, тож повели дітей в хату годувати, посадили за стіл, а самі пішли в сад, роздумували, як ми можемо допомогти їм. Ми дозволили дітям залишитися в будинку на ніч. Всю ніч ми обмірковувала ситуацію, що склалася.
Довго ми шукали вихід з цієї ситуації, а рідна матір, що в другому кінці села, навіть не прийшла по них, хоча все село знало, що діти в нас. Сумно, що в наш час таке можливе, де ж ті служби, що мають наглядати за такими сім’ями.
І потенційний вихід з її скрутного становища нам вдалося знайти. Ми вирішили, що залишимося жити в селі, адже так ми зможемо піклуватися про дітей, що стали нам як рідні онуки. Їхня мати знайшла собі нового співмешканця і поїхала з села. А інших родичів у них поки, що не виявилося. Чи вони їм не потрібні.
Квартиру ми здали в оренду, а самі будемо готуватися до зими. Олю я по трішки готовлю до першого класу. А Микола знайшов спільну мову з Сергійком, він часто говорить мені дякую, що переконала його залишити у нас дітей. Ми неначе по молодшали, енергії стало більше, ми маємо про кого піклуватися, кого любити. Та й діти стали більше посміхатися.
Може нас хтось і засудить, що ми на старості дітьми зайнялися, особливо осуджують сусіди. Але ми щасливі. Не знаємо що буде далі, але поки що живемо й насолоджуємося кожною хвилиною.
