ЖИТТЯ

Пішла з дому, бо хотіла, щоб мене забрали у дитячий будинок!

«Мені було 13 років, коли я прийняла рішення піти з дому у дитячий будинок, бо ніколи б не змогла пробачити за те все моїх батьків»

Схожу історію я прочитала зовсім недавно і вона вразила мене не тільки подіями, а й вольовим рішенням дівчинки залишатися в інтернаті до дорослішання замість того, щоб йти у нову сім’ю. Звичайно, на це у неї були свої причини, а цю історію, з якою я хочу поділитися з вами, розповіла мені моя близька подруга Катерина.

«Я й досі пам’ятаю слова свого дитячого психолога: «Все, що трапилося з тобою у житті – це твій досвід, який тобі потрібно було пройти, щоб потім використати!».

Реклама
Реклама

У мене не було справжнього дитинства, хоча й мої батьки були поважними та заможними людьми, ніколи не пили й нічим не зловживали, але ж це не робить їх ідеальними батьками, чи не так?

Але ось була у них звичка бити мене. Не просто по попі, чи там одного разу ляпаса дати, а без шкоди та жалю бити, доки я не посинію. Неважливо, чи була у них для цього справжня причина, чи вони просто вкотре випили після важкого робочого дня і вирішили на мені зігнати всю злість.

Найбільше та найжорстокіше мене бив батько. Я й не встигла помітити, як моя дитяча прив’язаність до нього переросла у справжню нелюдську ненависть. Коли я ставала дорослішою, то причин бити мене ставало все більше, бо я почала бути відповідальною за прибирання вдома та шкільне навчання. Наприклад, одна непомита тарілка, один павук у закутку і я вже отримувала покарання.

zhzh.info

Нерідко він мені погрожував, що здасть у дитячий будинок, але в один момент для мене це стало мрією, тому я пішла з дому. У 13 років я пішла у дитячий будинок, щоб залишитися там жити, але знайти його я так і не змогла, тому пізнього вечора я повернулась додому й отримала одне з найжорстокіших покарань у своєму житті.

На мені не залишилось живого місця і синяки сходили більше ніж тиждень, тому мене не пустили навіть у школу, щоб ніхто раптом нічого не помітив.

Минуло уже 20 років з тих всіх подій, а я й досі все пам’ятаю, ніби це було вчора. На щастя, зараз я з ними не спілкуюсь і у мене є власна любляча сім’я з двома дітьми, яких я ніколи й нікому не дозволю й пальцем торкнутися, проте досі мене гризуть всі тві спогади. Навряд я колись зможу пробачити батькам зіпсоване дитинство.

Можливо, всі навколо праві, коли говорять, що ті хто нас ображають насправді прагнуть навчити нас жити й дати нам досвід, тому мене й було послано саме до таких батьків, але неодноразово у моїй голові зринає питання: «Чим я це заслужила?»

Знаєш, я ніколи не думала про те, чому саме я потрапила до таких батьків, але мене мучило питання, чим я заслужила такого відношення. Здається, все можна пояснити їхнім вихованням, але ж чому я досі не можу їх пробачити та полюбити? Можливо, вони перестаралися зі своїм «вихованням» і тепер я вихована, так само як вони.

Пам’ятаю, що тоді дуже багато читала, бо це було єдиним, що у мене залишилось радісного та світлого у житті й одна фраза чудово вирізьбилася у моєму розумі: «Якщо ви хочете відчувати тепло від дітей, коли постарієте, то не показуйте їм свого холоду у дитинстві!»».

Ця історія Каті вибила мене з колії й у голові вертілось всього одне питання.

«Я розумію, що тобі боляче про це говорити, але ж кажуть, що багато хто може усвідомити свої помилки лише на старості літ, то невже твій батько нічого не робив, щоб зв’язатися та вибачитися перед тобою? Невже він досі не усвідомив, які жахливі речі творив? А як же щодо твоєї мами… як вона могла дивитися те, як її дитину постійно б’ють і не намагатися захистити та оборонити її? Ти ж її кровинка, найрідніша людина, тоді чому ж вона дозволяла псувати найпрекрасніший період твого життя, твоє дитинство?

Мені так шкода, що тобі довелось таке пережити. Мені навіть чути це боляче!» – відповіла я, а Катя продовжила свою розповідь.

«Мама здається щось таки зрозуміла, бо прийняла рішення розлучитися з ним, а батько вважає мене просто «невдячною дочкою». Він зараз постійно у пошуках нової жінки й всім розповідає, який він хороший дідусь та батько, що постійно мені допомагає, а насправді внуків раз у житті бачив й нічого їм за все їхнє життя не подарував!

Я прекрасно пригадую, як мій перший чоловік вигнав мене з дитиною з дому, бо знайшов собі нову жінку. У мене не залишалось вибору, як попросити батьків, прихистити мене, доки я не знайду роботу та не почну жити з сином окремо, то вони мені просто відповіли: «Ти можеш залишитися, а от своє дитинча віднеси у дитячий будинок! Нам тут і без нього проблем вистачає!»

Я не могла повірити у їхні слова, тому просто пішла ночувати до близької подруги. Так у неї й прожила перші кілька місяців, а потім познайомилась з моїм теперішнім чоловіком, що прихистив нас і допоміг у найскладніший період мого життя. І хоч зараз я маю велику люблячу сім’ю, та минуле все одно не дає про себе забувати…

От я не можу заспокоїтися: навіщо йому ці показушні розповіді про те, який він хороший тав благородний дідусь та батько? Це жінок захоплює? А навіть, якщо і їм це подобається, то невже їм не вистачає розуму здогадатися, що такий хороший чоловік намагався б жити ближче з родиною та навідувати їх, а не жити за 1000 кілометрів.

Хоча, напевно, у цьому й свій плюс є, бо виросла я у непростих умовах справжньою вовчицею, що за своїх дітей і вбити готова!

А от щодо мого дитинства та батьків, то не мені їх судити…..»

Як вам така історія життя Каті?

Реклама

Також цiкаво:

Close