Після cмepтi матері я не навідувалася в рідне село, хоча там залишився будинок… і вітчим, який ніколи не хотів мене приймати і колись вuгнав з дитиною на руках, мати тоді його підтримала. Та зараз я побачила старого чоловіка, що просив мuлocтиню біля магазину, і впізнала в ньому вітчима!

Життя моє склалося вдало, хоч і починалося не дуже. Мати моя по молодості зробила помилку, довірилася не тій людині, і він її кинув вагітною мною. Потім мама знайшла собі чоловіка, вийшла заміж, народила ще двох діточок. У неї був гарний шлюб, та, на жаль, для мене в ньому не було місця…

Жили ми в невеликому селі. Мама ще зі школи зустрічалася з Олексієм. Вони думали одружитися відразу після того, як він прийде з армії. Та мама так і не змогла діждатися нареченого. Одного разу до нас у сільраду на практику приїхав молодий чоловік. Він був несхожим на інших хлопців: високий, гарний, освічений. І він примітив мою маму. Вони почали зустрічатися, і вже через декілька тижнів мама завагітніла, та, почувши про це, чоловік відповів, що в нього вже є сім’я, у місті, і він повертається до них. Так моя мама і залишилася сама…

Звичайно, про це знало все село. Коли Олексій повернувся додому, то я вже народилася. Він не зміг пробачити мамі, хоча вона його ще кохала. Олексій декілька років намагався налагодити стосунки з іншою дівчиною, навіть йшлося про одруження. Та він так і не зміг забути мою маму. Тому він розстався зі своєю дівчиною, прийшов до моєї мами… Вони знову були разом, скоро одружилися, народили двох діточок. Та хоча Олексій пробачив мамі, мені він не зміг пробачити… Олексій не став для мене справжнім батьком, навпаки, за будь-якої нагадував мені, що моє народження – це материна помилка, і що в них і так гарна сім’я, без мене…

Після закінчення школи я поїхала навчатися до технікуму в найближче місто. Та вітчим відмовився надавати мені будь-яку допомогу, і мама його підтримала. Їй, звичайно, було мене шкода, та проти вітчимового слова вона не пішла, не хотіла руйнувати сім’ю. Олексій же сказав, що на мене в них грошей немає, треба піднімати та виховувати ще двох дітей.

Я навчалася та працювала на взуттєвій фабриці – розкладала та перевіряла готове взуття. Згодом я почала зустрічатися з начальником відділу. Я завагітніла, та він швидко відмовився і від мене, і від дитини. Все ж таки народити я змогла в міста, та мене звільнили, навчання мені довелося покинути. Я повернулася додому, та вітчим, який ніколи не хотів мене приймати, вигнав мене з дитиною на руках. Він сказав, що мені допомагати повинен той, від кого дитина, а не вони з матір’ю. Мати тоді його підтримала.

Я не знала, що робити, адже інших родичів у мене не було. Я повернулася до міста, почала шукати кімнату для найму та хоч якусь роботу. Ніхто не хотів брати молоду дівчину з дитиною на руках ні на квартиру, ні на роботу. Та одного разу мені пощастило: самотня старенька жінка прийняла мене в себе. Вона сиділа з Марійкою, доки я шукала роботу, і не вимагала плати за квартиру, поки я цю роботу нарешті не знайшла.

Я була досить старанним працівником, тому вже через два роки зуміла знову вступити на навчання, цього разу вже коштом фірми. Після закінчення вишу я змогла отримати гарну посаду. Життя налагоджувалося. Коли Марійка пішла до першого класу, я зустріла гарного чоловіка. Та на цей раз я не стала повторювати помилку матері, я познайомила його зі своєю донькою і не погоджувалася на серйозні стосунки, доки не переконалася, що вони знайшли спільну мову. Андрій, на щастя, зміг полюбити мою Марійку як рідну.

Зараз у мене двоє діточок, Марійка вже працює, живе окремо зі своїм нареченим, а Іван поїхав навчатися до столиці. Андрія не стало декілька років тому, рак відібрав його в нас буквально за декілька місяців. Тепер у мене були тільки я та мої діти, адже мами не стало понад 8 років тому. З братом і сестрою та вітчимом я не спілкувалася, адже вони цього також не прагнули.

Після cмepтi матері я не навідувалася в рідне село, хоча там залишився будинок… і вітчим. Та я з ним так і не змогла знайти спільну мову. Нещодавно я все ж таки відвідала малу Батьківщину. Моя хрещениця виходила заміж, і хоч вона давно жила в місті, весілля вирішили святкувати в селі, у батьківському будинку, щоб всі старші родичі були присутні.

Після весілля я залишилася на декілька днів у подруги (матері моєї хрещениці). І тут я зустріла його – Олексія. Я побачила старого чоловіка, що просив мuлocтиню біля магазину, і впізнала в ньому вітчима! Він не одразу зрозумів, хто до нього звертається. А потім почав плакати та просити пробачення.

Виявилося, що його рідні діти декілька місяців тому продали будинок, а гроші поділили між собою. Спочатку старого батька забрав до себе син, він якраз розлучився, тому жив сам. Але потім й нього з’явилася нова жінка, і батько став йому не потрібен. Сестра моя жила в достатку з багатим чоловіком, але на іншому кінці країни, батько там теж виявися непотрібним. Олексій так і залишився в селі, йому нічого не залишалося, як просити милостиню та ночувати, де доведеться.

Я забрала вітчима до себе, адже тепер жила сама в трикімнатній квартирі. Я влаштувала його сторожем на нашу фірму. Тепер ми нарешті знайшли спільну мову. Вітчим тепер став мені справжнім батьком, якого мені так не вистачало протягом цілого життя…