Після багаторічного дотримання безглуздої традиції я все-таки покінчила з нею!

У нас велика сім’я, котра живе у мирі, злагоді та любові. Ми з чоловіком живемо у великій трикімнатній просторій квартирі, з купівлею якої мені допомогли батьки. Нашому подружжю понад тридцять років. Ми живемо душа в душу більшу частину свого життя разом. У нас є діти. Донька вже студентка, навчається в одному престижному університеті, вже останній курс, цього року випускний. Не зважаючи на те, що вона ще студентка, але вже має роботу за спеціальністю, що не може не радуватися. Ми пишаємося нею.

Донька навчається на філолога, працює у великій перспективній фірмі перекладачем італійської мови. Син також випускник, готується до вступу в університет, ще в роздумах на кого хоче навчатися, проте ми підтримаємо будь-який його вибір.

Як ви вже могли зрозуміти: у мене чудова сім’я. Проте від такої ідилії не зникає напруга у стосунках між мною свекрухою й ще деякими родичами, які, за традицією, кожного року приїжджають до нас гостювати. Ви запитаєте: «Хто запровадив таку традицію?» Без сумнівів – свекруха. Ще з початку моїх з чоловіком стосунків вона була проти них. Чому вона так категорично була проти? Все просто – я була жителькою села, а вони – міста. Тому мама чоловіка була переконана, що мені від її сина була потрібна лише прописка, і що я хотіла забрати в неї однокімнатну квартиру в Івано-Франківську. Звісно, що це все були її вигадки. Я щиро кохала Андрія. Нашим стосункам було два роки й все йшло до весілля, проте мама Андрія стверджувала тільки одне: «Я забороняю тобі зустрічатися з цією дівчиною!»

Через деякий час, бувши ще студенткою університету, мені випала нагода працювати на престижній та дуже цікавій роботі, ще й платили високу зарплатню, довго не думаючи, я погодилася. З першого дня на роботі я почала різко рости угору і в професійному плані, і в фінансовому.

За допомогою батьків я змогла купити у Львові велику трикімнатну квартиру. Більшу частину витрат взяли на себе батьки, за що я їм безмежно вдячна. Купівля квартири стала для мене поштовхом, оскільки легше працювати, коли знаєш, що вже маєш власне житло і не потрібно вічно думати про дах над головою.
А ми все продовжували зустрічатися з Андрієм. Свекруха, коли взнала про мої успіхи, досягнення та про купівлю квартиру, звісно, змінила своє ставлення до мене та дала дозвіл на одруження. Дивно було б, якби все склалося по-іншому. З Андрієм ми й досі живемо в цій квартирі та ні разу не пошкодували про наше весілля. Усе псує гостювання свекрухи та родичів. Як жаль, що я тут безсила.

На великі церковні свята уся родина: сестра з чоловіком та їхні діти, брат із дружиною, свекруха та її чоловік – святкують в нас. І мені ніхто не допомагає з приготування їжі, накриттям на стіл, усе роблю сама, ніби наймалася їм. Звісно, чоловік з дітьми протягають руку допомоги, але ця традиція існує вже шостий рік підряд, тому від свят я не отримую жодних позитивних емоцій.

Кожного року підготовка до свят розпочинається однаково. Я змушена прокидатися о шостій ранку, іти на кухню та приступати до готування різноманітної їжі, оскільки гостей буде багато, потім я накриваю на стіл. Приходять родичі, тоді моя квартира схожа на вокзал. Коли застілля підбігає до кінця, гості лягають спати, ми з Андрієм прибираємо зі столу, миємо посуд і тільки тоді можна спати. Наступний день починається о шостій ранку, оскільки потрібно встигнути приготувати всім сніданок, зібрати в дорогу, прибрати посуд і тільки тоді перевести подих. Саме так проходить кожне свято. Я думаю ви мене підтримаєте, що терпіти це в край важко або геть неможливо. Взагалі-то чоловік має і брата, і сестру, які теж можуть приймати родичів на свята, а не тихенько відсиджуватися.

Якби ви тільки знали, як мені це остогидло. І от чергове свято. Я попередила усіх, що приготування буде спільним. Попросила свекруху, сестру чоловіка та братову дружину принести з собою готові страви, аби мені було трохи легше та щоб я встигла зробити собі зачіску та макіяж.

І тут в один момент мій телефон почав розриватися від дзвінків, підіймала трубку та чула суцільні обурення свекрухи: «Я можу хоча б у свято відпочити та нічого не робити? Де таке бачено, щоб йти в гості та нести із собою готові страви?» Після дзвінка свекрухи, почали дзвонити сестра та братова дружина.

Вони також були обуренні, сказали, що готувати нічого не будуть і взагалі не прийдуть. Чесно, на початку я переживала стосовно їхніх реакцій та слів, ніяк не могла зрозуміти, що такого сказала. Проте чоловік мене швидко заспокоїв: «Кохана моя, усе буде гаразд. Від того, що вони не прийдуть гірше нікому не стане, тільки краще. Натомість ми проведемо свято у сімейному колі. І взагалі, чому ти раніше не пропонувала таку ідею? Скільки ми часу потратили на цю маячню, потрібно негайно наздогнати».

Ми з Андрієм просто посміялися з цієї ситуації та відпустили її. Відтепер я підкорятися свекрусі не буду. Уже не молода дівчина, можу жити своїм життям зі своїми законами й традиціями!