Після poзлyчення пройшли роки, а кохання спалахнуло з новою силою

З дружиною ми знали один одного все життя. Разом росли по сусідству. Ще коли я був маленьким, то постійно дарував їй квіти та захищав від вuтівок інших хлопців. Для мене не було нічого дивного в тому, що коли ми стали підлітками, то почали зустрічатися. Здавалося, що навколо й не існувало інших дівчат. Після школи ми пішли навчатися до університету. Там й побралися. Наші батьки були просто у захваті.

Зі Світланою ми будували просто грандіозні плани на майбутнє. Власний будинок, автомобіль, сімейний бізнес, діти. Ми часто лежали та просто мріяли здавалося про такі буденні речі. Залишалося зовсім трошки. Останній рік навчання й все повинно було скластися як найкраще. Але життя впровадило свої несподівані корективи. Через місяць після закінчення університету та отримання диплома мені прийшла повістка до армії. Робити було нічого. Держава вимагала від мене повернення боргу (навіть не знаю, що ж таке я отримав, що мусив віддати рік життя). Хай там як, я пішов служити.

Ось тут й почалися наші сімейні негаразди. Дуже важко продовжувати нормальні стосунки на відстані. Хочеш не хочеш, а з’являються зерна недовіри та ревнощів. В нашому випадку це був мій друг. Він також колись був закоханий у Світлану. Не знаю чому, але він зателефонував мені та почав розповідати, як вони разом ходили по магазинах, як він допомагав Світлані з ремонтом та тому подібні речі. Я був наче звір у пастці, якого ще й дражнять. Зателефонував дружині. Не контролюючи свої емоції, почав на неї нападати та обзивати. Вона також не стрималася. Характери у нас були не подарунок. Слово за слово ми й посварилися. Й так декілька розмов телефоном. Аж поки я не отримав у листі документів про розлучення. Замість того, щоб спробувати все виправити ,послухався внутрішньої пихатості й підписав їх. Ось так, через дурощі, ми й розлучилися.

З того часу жодних листів та дзвінків. Коли я повернувся з армії, то від батьків дізнався, що Світлана переїхала до іншого міста. На наші чвари мій батько лише крутив пальцем біля скроні. Й знову та сама гордість не дала мені все владнати.

Пройшли роки. Ми так й не бачилися. Надії на відновлення відносин вже не було ніякої. Я інколи зустрічався з іншими жінками, але все було не те. Чогось не вистачало. Сам не розумів чого. Я працював на місцевому заводі. Старшим бригадиром. Одного разу стався нещасний випадок. Завалилася стеля в одному з виробничих приміщень. В той момент я був там.

А далі все як у кіно. Виявилося, що я пролежав без тями понад пів року. Лікарі не давали точних прогнозів. «Або так, або так» – все що можна було від них почути. Виявилося, що весь цей час біля мене сиділа Світлана. Вона дізналася про нещастя від батьків. Першу, кого я побачив, коли прийшов до тями, була вона. Ми помирилися. З новою силою спалахнуло наше кохання. Вона розповіла мені, що все то були вигадки мого друга. Вже колишнього друга.

Потрохи я одужав. Коли виписали з лікарні, то першою ж справою ми знову подали заяву на одруження. Виявляється справжнє кохання не зламати так просто.