Попросила в сина грошей, бо їсти вже нема чого, а він мені вислав 200 гривень

У людей похилого віку пенсія вже не така й висока. Ось і доводиться перебиватися хлібом та водою, навіть на ліки грошей не вистачає. Сусіди радять подати до суду на аліменти на сина, але ж як то… писати заяву на рідну кровиночку?

Працювала я довго. Навіть на пенсію вийшла на 5 років пізніше. Потім підпрацьовувала вахтером у школі та прибиральницею. Та скоро найняли молодшу працівницю, та й мене почало здоров’я підводити. Так і вийшла на «пенсію». Тільки ж пенсії тієї, як кіт наплакав. Половина тільки на сплату комунальних рахунків йде, а взимку й того більше. Ліки, які прописали ще в минулому році, не купляю, бо нема на що. Навіть м’ясо чи ковбасу не можу собі дозволити, перебиваюсь кашею, хлібом та супами. Іноді дозволяю собі купити молоко чи карамельки до чаю.

Я не скаржуся, просто іноді стає нестерпно від такого життя. Адже ж стільки років працювала, а все начебто дарма. І Олешко в мене є, синок, гарний чоловік вийшов. Ось декілька років тому поїхав жити в столицю, вже машину там собі купили й квартиру, улітку за кордоном відпочивали. Олешко мені часто телефонує, проте грошей у нього просити я не хочу.

Та коли черговий раз не вистачило на кашу, то я не витримала, зателефонувала синові й розплакалась, як маленька. Розповіла, як насправді все є. І, переборовши власну гордість, попросила в сина грошей, бо їсти вже нема чого, а він мені вислав 200 гривень. 200 нещасних гривень для рідної матері, якій їсти нічого!

Не сказати, щоб Олешко колись був жадібним. Навіть під час навчання все намагався зі стипендії мені грошей дати, то на нову хустинку, то на одяг. Потім ще й підробляти став, та купував мені всілякі смаколики, але від грошей я відмовлялася. Навіщо брати гроші в рідної дитини, якщо сама заробляєш?

Тепер же я не знала, що робити з цими 200 гривнями, хотіла їх назад відіслати, та не знала, як. Після цього я вже не могла, як раніше, спілкуватися з сином. Невже він не зрозумів, як мені потрібні гроші? Чи йому для матері шкода? Ці ж 200 гривень у них в столиці просто копійки.

Я й далі продовжую перебиватися хлібом та водою, а з сином більше такі розмови не заводжу! Сусіди радять подати на аліменти, та я не можу так вчинити з сином, щоб він не зробив би.

А вам здається це правильним? Чи, може, краще ще раз поговорити з сином відверто?