Ранок понеділка. Я у звичному для мене темпі збирався на роботу. Аж раптом почувся голосний стукіт у двері. Він застав мене зненацька. Я висушив руки, бо саме мив посуд, і пішов подивитися, хто так наполегливо намагається потрапити до нас у квартиру. Подивися у вічко дверей, а там нікого не було. Відривши двері, я побачив рудого кота, що вмивався лапою і сидів на сходинці. Це було дивно. Чи могла тварина так активно проситися в дім? Це навряд.
Я взагалі не чув, щоб пухнасті стукали перед тим, як зайти. Так я познайомився зі своїм кращим другом – Апельсином. Лише згодом я подумав про те, що стався дуже цікавий збіг, одна тварина загинула – інша доволі ефектно з’явилася у нашому житті.
Щоранку я зустрічав Апельсина біля під’їзду. Я годував його, чухав за вушком, а він проводжав мене до тролейбуса і повертався назад. Дуже розумний кіт. Я їхав в університет, а коли приїздив додому, то кіт чекав мене на тому самому місці, де ми попрощались.
***
Пес, Барбос, жив у нас, скільки я себе пам’ятаю. Веселий, активний і дуже приязний. Під час прогулянок здавалося, що не я його вигулюю, а він мене. Якось ми йшли звичним маршрутом: дім – парк – набережна – дім. Нам пощастило жити у такому районі. І здавалось би, що може статися. Аж раптом на пішохідному переході нас збив автомобіль. У водія відмовили гальма. Добре, що він їхав не дуже швидко. Однак ми постраждали.
Я зламав руку. Пес постраждав більше. Та він вижив. Хоча життям той стан назвати було важко. Усі ми сподівалися, що він одужає. Адже це – це повноцінний член нашої родини. Ми підбадьорювали один одного веселими історіями про пригоди Барбоса і про те, як його зустрінуть місцеві друзі-собаки.
По приїзду додому він став менш активний. І дивися на нас з сумом, коли потрібно було йти гуляти. Адже звичні 2 години змінилися максимум на двадцять хвилин. Більше гуляти він не міг. Якось молодший брат Віктор запитав мене:
– Саш, а наш Барбос помре, так?
– Ну колись так.
– Ні, я маю на увазі скоро. Він після тієї аварії перестав зі мною гратися.
І я зрозумів, що він має рацію. Я всіляко намагався цього не помічати. Барбос став в’ялим і сумним. У його житті зникло улюблене заняття – довгі прогулянки й перегони з іншими чотирилапими.
– Вітя, ти вже дорослий хлопчик. Тобі п’ять років. І я буду з тобою відвертим. Не знаю, що з ним буде.
– Я сумую за старим Барбосом. Понад усе на світі мені хочеться, щоб йому стало краще. Як думаєш, він колись повернеться?
Та цього я також не знав.
Через декілька після нашої розмови ми пішли на прогулянку. Вітю я також взяв з собою. Того вечора Барбос був дуже грайливим і гуляв довго. Майже півтори години! І за цей час він не стомився і навіть не почав кульгати. Я подумав, що це диво, і що щире бажання дитини здійснилось. Та це була його остання прогулянка. Коли ми повернулися додому пес задоволено ліг на своє місце і заснув. Більше він не прокинувся.
Після того минуло десь три місяці. Аж раптом сталося те, чого я передбачити не міг. Ранок понеділка. Я у звичному для мене темпі збирався на роботу. Аж раптом почувся голосний стукіт у двері. Він застав мене зненацька. Я висушив руки, бо саме мив посуд, і пішов подивитися, хто так наполегливо намагається потрапити до нас у квартиру. Подивися у вічко дверей, а там нікого не було. Відривши двері, я побачив рудого кота, що вмивався лапою і сидів на сходинці. Це було дивно. Чи міг він так активно проситися в дім? Це навряд. Я взагалі не чув, щоб пухнасті стукали перед тим, як зайти. Так я познайомився зі своїм кращим другом – Апельсином. Лише згодом я подумав про те, що стався дуже цікавий збіг, одна тварина загинула – інша доволі ефектно з’явилася у нашому житті.
Я не міг зрозуміти, що сталося. А коли рудий побачив, що я відкрив двері, то встав, потягнувся і підійшов до мене. Він потерся об ногу та заглянув у квартиру, навіть намагався зайти. Аж доки я не взяв його на руки і не виніс з коридору назад.
Кіт подивився на мене, крутнув хвостом та пішов сходами вниз. Він не був схожий на кота з вулиці. Чистий, пухнастий і доглянутий. Але ошийника у нього також не було. Чимось він навіть був схожий на Барбоса. Той також любив всюди позаглядати, і йому подобалося після прогулянок сидіти на сходах навпроти квартири.
***
Наступного ранку Сашко відкрив двері й побачив аналогічну картину. На сходах сидів рудий кіт і вмивався. Він вирішив перевірити свою теорію і впустив його всередину. Рудий довго не вагався і зайшов. Аж раптом сів там, де раніше стояла миска Барбоса і почав нявчати. Хлопець посміхнувся і пішов до холодильника. Там якраз була відварена куряча грудка – улюблена їжа їхнього собаки. Кіт залюбки її з’їв.
– Значить, ще й грудку любиш.. – пошепки сказав Сашко, погладжуючи кота.
Та вдома лишити його він не міг, та й кіт не надто хотів. Він поїв, полежав і тепер просився гуляти.
Хлопець вийшов з під’їзду і рухався у напрямку трамвайної зупинки. Кіт з’явився раптово, просто сів посеред дороги, а коли Сашко проходив поруч вчепився йому в джинси. Декілька хвилин він намагався зняти кота, що вчепився кігтями в нього аж раптом почув звук. Впало дерево. Як тільки це сталося, рудий сам зліз і сів слухняно поруч.
– Він врятував мені життя, – подумав про себе Сашко.
На вулиці стало людяно, всі бігали, галасували, а він стояв біля кота і чухав його за вушком.
– Дякую, друже. Можна вже йти?
Кіт подивився на нього і ствердно сказав: “Няв”.
Згодом за його помаранчевий колір шерсті він отримав кличку – Апельсин.
Кіт Апельсин став янголом-охоронцем їхньої сім’ї. Якось мама Сашка – Олена Віталіївна йшла додому. Вона працювала вчителем в старших класах, і того дня якраз була друга зміна, і повертатися їй довелося пізно. Вона доходила до під’їзду і почала шукати ключі, аж раптом побачила сусіда з п’ятого поверху, а за ним йшов якийсь незнайомець. Жінка подумала, що зайде з Тарасом, а вдома діти, і шукати нічого не треба буде.
Хлопці доходили до під’їзду, вона рухалася до них, і тут несподівано на неї стрибнув кіт. Олена Віталіївна злякалася, і доки знімала кота з плеча, підозрілий чоловік штовхнув сусіда, вкрав в нього рюкзак і втік.
Жінка зняла рудого кота зі свого плеча і побігла на допомогу. Тарас піднявся і запитав, чи вона не постраждала теж:
– Ви як? Я бачив, що ви підходили. Він вам не зашкодив?
– Це ви як? Я гаразд. Мене он той хуліган врятував. Стрибнув на плече, мабуть, із дерева.
Кіт задоволено вмивався на дорозі.
– Та все добре. У рюкзаку тільки брудна форма після футболу була. Я все цінне у внутрішній кишені ношу. А ви подякуйте своєму рятівнику.
-Обов’язково подякую. А доки ходімо.
Ввечері Сашко вийшов гуляти. Хоч Барбоса й не стало, але звичка залишилась. Апельсин пішов за ним. Йшов поволі та задоволено крутив хвостом. Гуляли вони так години три. В один момент кіт навіть повів хлопця за собою, і вони вийшли на набережну і сіли на лавку. Поруч бігала маленька дівчинка, яка, побачивши тваринку, підійшла і спитала, чи можна погладити.
Апельсин явно не був проти. Він підставив свою голову і почав голосно муркотіти. Дівчинка почала посміхатися. І якось той вже сидів у неї на руках і спав.
– У вас кумедний кіт. Як його звати?
– Апельсин.
– Ой, яке у нього гарне ім’я.
Так вони говорили. Дівчинка захоплено розпитувала про пухнастика. А Сашко з радістю відповідав на її запитання. Батьки Віруні сиділи на сусідній лавці та не заважали їхньому спілкуванню.
Та вже вечоріло, і вони забрали її додому. Перед тим, як піти, дівчинка попрощалася з новими знайомими та запропонувала, щоб вони прийшли сюди завтра.
– Прийдете?
– Ну, що скажеш, рудий?
– Няв.
– Я думаю, що він сказав “так”.
Дівчинка радісно побігла до батьків і весь час розповідала їм про Апельсина, кота-рятівника.
Так почалися їхні довгі прогулянки, під час яких вони зустрічали Віруню та її батьків.
Одного вечора Сашкові прийшов лист. Його запрошували на конференцію в інше місто. Під час сімейної вечері хлопець довго думав, що ж буде з Апельсином. Його не буде майже два тижні, хто з ним гулятиме.
– Мамо. Після того, як я поїду, до дверей прийде рудий кіт. Заберіть його. Хай живе з нами.
Олена Віталіївна посміхнулася і сказала:
– Це той бешкетник, що на мене стрибнув?
– Так, це – Апельсин.
– Апельсин? Мені подобається його ім’я.
– То що, заберете?
– Хіба у нас є вибір? Здається, що він вже став частиною нашої родини. Тим паче ви стали з ним дуже близькими.
– Вітя, ти що скажеш? А ти Євгене?
– Думаю, що рятівник моєї дружини повинен жити в нашому домі. Тому ні, я не заперечую.
Повернувшись додому з конференції Сашко побачив таку картину: мама й тато сиділи на дивані, кіт та Вітя спали у них на колінах. Він був щасливий. У їхньому домі з’явився новий друг.