На нашому першому побаченні вона мені розповіла, що у неї є син, але мене це ніяк не відштовхнуло, адже у нього є живий батько, що платить йому аліменти, а зі мною вона може завести у другу дитину. Здається, спочатку вона мене розуміла й батьки мене підтримували, але коли ми з’їхалися, то все різко змінилось…
Стосунки у нас були серйозні й, оскільки ми почали думати про весілля, то вирішили спочатку з’їхатися, щоб зрозуміти, чи нам комфортно разом. До того ж я люблю її сильно, тому й хочеться бути постійно ближче, щоб стати її головною опорою у житті.
Можна сказати, що у нас ідеальні стосунки, ми у всьому один одного розуміємо і всюди знаходимо компроміси, але залишалось одне «але». Вона хотіла, щоб я буквально став рідним батьком для її сина. Я ж ще на початку наших стосунків повідомив її, що буду робити все, аби її дитині було комфортно поруч зі мною, і виховувати буду, але ми не зможемо стати один для одного наскільки рідними.
Ось, уявімо, ранок, ми з жінкою ніжимось в обіймах один одного і про щось тихенько розмовляємо і, здається, життя прекрасне. Але у цей момент у кімнату вривається її дитина і починає чинити справжній бедлам. Я намагаюсь не показувати свою знервованість цією ситуацією і просто йду робити нам каву. От я не розумію, невже вона синові не може пояснити, що він повинен стукати перш ніж ввійти, а коли я пробую виховувати її сина, то просить, щоб не ліз до нього? Чи я завжди у неї буду на другому місці?
Останній місяць у нас й пристрасть пропала, а все через те, що вона повністю зайнята сином, а зі мною навіть повечеряти не хоче, щоб розповісти, як у кого день пройшов.
Вона наполягає, що я повинен прийняти хлопчика, як рідного сина, а я не можу зрозуміти, чому вона не може знайти часу, щоб приділити увагу нам обом. Невже я все життя буду стояти у тіні її сина та підлаштовуватися?
Що ж не про таке життя я мріяв!