Мати моєї дружини до нас приїжджає дуже рідко – двічі-тричі на рік. Кожен зять мріє, щоб теща не так часто навідувалася. Але не я. Бо Алла Петрівна – чудова жінка. Вона ніколи не намагалася мене чомусь навчити, не влазила у наші стосунки з дружиною.
Теща з тестем мешкають у селі. Місто для них – щось інопланетне. Вони навіть в райцентр рідко вибираються і тільки для того, щоб продати городину.
Приїжджає наша бабуся лише на один день. Сідає на перший автобус зранку, повертається ввечері того ж дня назад у село. На дорогу у неї години чотири йде.
Я навіть їй одного разу казав:
– Ну чого ви? Ми ж вас тут не ображаємо! Залишились би хоч раз на ніч. Більше стомлюєтеся від тієї дороги!
– Ти що, синочку? А за господарством хто дивитися буде?
– Так батько ж вдома!
Та теща все одно на своєму стоїть. Приїжджає, гостинці віддасть, і назад у рідне село повертається. Пропонували залишитися, в театр хотіли зводити, на виставку якусь. Не хоче вона і все.
Потім я її запитую:
– А чому ви ніколи з тестем не приїжджаєте?
Відповідь було неочікуваною:
– Так справа в тому, що у вас вбиральня у квартирі. Не звикли ми до такого. Якщо треба до туалету – краще надвір ходити, а не гадити там, де живеш. От дідусь наш терпіти довго не стане. Тому і не їздить до вас.
І дійсно я пригадав: скільки разів до нас приїжджала, нашим туалетом ніколи не скористалася. Отакі вони люди з села принципові. Звикли до такого життя і вже їх не переконаєш!
