Ми з чоловіком вже 40 років разом. За цей час збудували дім, виростили трьох дітей… І все нібито добре, і доля у всіх склалася гарно. Та тільки нечасто діти провідують нас, а молодша нещодавно й узагалі мене приймати в себе не захотіла…
Родом я з невеликого селища. Тут пройшло все моє життя. Тут я народилася, провела дитинство та юність, сюди ж і повернулася з чоловіком після навчання. Ми знайомі все життя, і ось уже 40 років разом. І досі ми зберегли теплі стосунки. Не те, щоб ми не сварилися ніколи, ні, бувало всяке, але ми змогли зберегти повагу один до одного, тепло та взаєморозуміння.
Ми виростили трьох дітей. Усім дали гарну освіту, а молодшій доньці допомогли ще й з квартирою, бо їй не дуже щастило в житті.
Старша донька вийшла заміж вдало. Вони з чоловіком живуть вже 15 років душа в душу, мають двох діточок. Зять – дуже приємна людина, мій чоловік душі не чує за ним, уважає другим сином. Єдина прикрість – живуть вони дуже далеко від нас. Зять – успішний адвокат, і вони з донькою вже давно живуть у столиці, мають квартиру, обоє працюють, тож нічого не потребують, ще й нам гроші висилають, хоч ми й казали, що нам не треба: маємо господарство, дві пенсії, на все грошей вистачає, а ось дітей та онуків хотілося б бачити частіше, ніж раз на рік.
Середня дитина – синочок. Дуже кмітливий він у нас, та й підприємницьку жилу має. Під час навчання зумів поїхати на практику за кордон, та там і залишився, завершував уже місцевий університет, почав бізнес, ми йому спочатку допомагали, а потім у нього справи пішли вгору. Зараз син уже одружений, виховує донечку, останній раз був у нас аж три роки тому. Так що нам також дуже шкода, що ми бачимо його так рідко, та й невістку хотілося б пізнати краще, ми ж її всього два рази бачили, а онуку – й того менше. Звичайно, ми раді, що діти так гарно влаштувалися в житті, але хотілося б, щоб вони були ближче чи в нас бували частіше, дуже вже ми сумуємо.
Молодшій доньці в житті не так пощастило. Вона була не дуже вдатна до науки, тому після школи закінчила кулінарний технікум, потім повернулася додому, влаштувалася в місцеве кафе, а потім почала зустрічатися з Сашком, місцевим хлопцем. Він їздив на заробітки за кордон. Спочатку все в них було добре, жили в нас, народили сина, а потім… з’ясувалося, що Сашко має ще одну родину. Донька подала на розлучення, а Сашко повернувся до іншої сім’ї, про сина згадував дуже рідко, а аліменти надсилав ще рідше.
Ми допомагали Ані, як могли. Вони з онуком жили в нас. Аня бралася за будь-які підробітки, я гляділа маленького Артемчика. А потім Аня знайшла роботу в місті. Вона спочатку переїхала сама, а через декілька місяців забрала й сина. Артем не хотів їхати в місто, він дуже любив нас з чоловіком, адже фактично ми замінили йому батьків, та чи можна ж було перечити рідній матері дитини?
Згодом Аня почала збирати гроші на власне житло. У нас були деякі заощадження, тож ми допомогли їй придбати двокімнатну квартиру, без ремонту, але все ж таки краще, ніж винаймати квартиру. З того часу ми Аню й не бачили, і онука також, а пройшло вже два роки.
Нещодавно я вирішила влаштувати доньці сюрприз – приїхати до неї та онука на тиждень. Я просто дуже сумувала за дітьми та онуками, а до Ані їхати найближче – дві години електричкою й уже там. Я довго відкладала цю поїздку, бо як не одне, так друге, та й чоловік став часто хворіти, усе господарство на мені. Та все ж таки місяць тому чоловік мене вмовив, сказав, що він не маленька дитина й тиждень зможе поратися по господарству, нічого з моїми курками та гусьми не станеться. І я взяла квиток.
Я зателефонувала доньці в день виїзду, адже сюрприз сюрпризом, а без подарунків та смаколиків не поїдеш до рідної доньки та онука. Тож я купила деяке кухонне приладдя для доньки, іграшки для онука (довелося консультуватися з сусідкою, що буде цікаво для восьмирічного хлопчика), набрала продуктів, закруток та поїхала. Я попросила доньку зустріти мене на вокзалі, адже донести все це аж до неї додому я не змогла б.
Та донька мене не зустріла… Довелося мені їхати в маршрутці з сумками, а потім ще й піднімати все це на третій поверх, бо ліфт працює лише по картках! Донька зустріла мене так, начебто взагалі забула, що я мала приїхати. Вона сказала, що в неї було багато справ на роботі, а після вона поїхала відразу сина забирати зі школи, а потім додому – готувати вечерю. Я сказала, що мені все ж таки було тяжко з сумками, але Аня відмітила, що зате тепер мене чекає смачна вечеря.
Аня провела мене у свою кімнату, вона була більшою й там був ще й диван, на якому я могла спати. Вона сказала, що я поки що можу сходити в душ, а вона накриє на стіл. Я відразу ж зателефонувала чоловікові, заспокоїла його, що доїхала нормально, Аня мене зустріла, і ми вже за стіл сідаємо, я передала привіт від доньки з онуком, хоча самого Артемчика ще й не бачила, виявилося, що він у своїй кімнаті грав у комп’ютерні ігри, вийшов лише до вечері, але зустрів мене прохолодно, за ці два роки він дуже виріс і став більш самостійним, йому вже не була так потрібна його бабуся.
Після мого приїзду донька ніяк не змінила свій розклад. Була п’ятниця, тож наступного дня, у суботу, Аня не те щоб не запропонувала мені хоча б у парку погуляти, вона залишила мене з онуком, а сама поїхала на зустріч з подругами й пробула там майже до самої ночі. Наступного дня Аня спала ледве не до обіду. Ми з онуком встали рано, поснідали, а далі він знову грав у свої ігри, я мусила провести пів дня у компанії телевізора. Увечері донька пішла на якийсь майстер-клас, а онук побіг у гості до сусіда.
Потім вихідні закінчилися, Аня пішла на роботу, онук до школи, і я знову їх майже не бачила. Увечері кожен займався своїми справами, в Ані був свій розклад – то фітнес, то салони краси, то зустрічі з подругами, усе їй було не до матері. Я помітила, що вона стала гарно заробляти – зробила гарний ремонт, ґаджети в них з онуком були найновіші, Артемчик ходив до різних секцій, у самої Ані також було насичене дозвілля… А я в їхньому житті виявилася зайвою.
Одного разу я пізно вийшла в коридор, йшла на кухню попити води, і почула, як донька розмовляє з онуком. Він питав, коли вже я поїду! Сказав, що хоче швидше побачити «дядька Олега», він обіцяв його на рибалку звозити. Аня відповіла синові, що той дядько приїде, як тільки я поїду додому, й онук натякнув мамі, щоб вона вже мене «попросила».
Наступного дня я вже їхала додому. Донька не знала, що я чула її нічну розмову з сином, тому навіть висловила жаль, що я їду, побувши в них всього чотири дні!
На вокзалі мене зустрів мій чоловік. Він навіть квіти купив, сказав, що й не думав, що буде так сумувати й навіть схуд за ці чотири дні. Ми обійнялися й поїхали додому. Я була дуже рада повернутися туди, де мене щиро бажали бачити й де за мною сумували по-справжньому. Я дуже рада, що ми з чоловіком є один в одного!