ЖИТТЯ

Покинутий малюк, що просто хотів жити! Історія, що точно розчулить вас.

«Чого ж він так кричить? Невже знову їсти хоче? З цим покинутим дитям жодного спокою у лікарні! От зараз кави вип’ю і повернусь, щоб нагодувати його!» – промовила й злісно посміхнулась моя нова колега Оля. Я наскільки була вражена таким ставленням до малюка, що всього лише хотів їсти, тому й плакав, що не промовила ні слова.

З покинутими дітьми доля мене зв’язала відразу після університету. Так вже вийшло, що працювати медсестрою мене відправили у Дім дитини. Тут не одна історія змушувала мене плакати, але та історія, що розкажу я вам далі, нікого не залишить байдужим.

Реклама

Оля була з тих, хто особливо нічим не запам’ятовувався і всі вважали її досить кваліфікованою медсестрою, адже замість того, щоб плескати язиками, вона робила свою роботу. На той момент, її головним обов’язком було доглядати за новоприбулим тижневим хлопчиком. Мама від нього відмовилась, як тільки після пологів лікарі оголосили його діагноз, тому з перших днів свого життя, він почав належати нам.

Реклама
dostyp.com.ua

Він був схожим на сотню інших, таких же, дітей, але було одне, що вирізняло його з-поміж інших: він ніколи не кричав. Складалось враження, що він просто цього не вміє, проте у моменти, коли він чогось потребував, він сигналізував про це тихеньким плачем.

Одного разу, Оля, бачачи, що малий потребує харчування, вирішила, що він може почекати й направилась пити каву і через декілька хвилин, ми вперше почули не просто його тихий плач, а справжній крик (це було вперше за тиждень його перебування тут).  Але й це зовсім не розтривожило сестру і вона промовила: «Чого ж він так кричить? Невже знову їсти хоче? З цим покинутим дитям жодного спокою у лікарні! От зараз кави вип’ю і повернусь, щоб нагодувати його!».

Після цього я чимдуж помчала до маленького й почала його годувати. З того, як сильно він тримав мій пальчик своєю рукою і як натхненно ковтав молоко складалось враження, що я врятувала йому життя. Через мить у палату влетіла Оля.

– Тільки спробуй про це комусь розповісти! Одне твоє слово й у тебе не має роботи! І я зроблю все, щоб ні в одну нормальну лікарню тебе не прийняли! – кричала вона.

Я дуже злякалась. Але розуміла, що якщо так продовжиться далі, то я можу стати співучасником у вбивстві, тому доки ніхто не бачив, доглядала за хлопчиком і підмовила свою колегу, що працювала в іншу зміну також цим займатися.

Згодом Оля перейшла в інше відділення, а тримісячного Артура забрала якась мила пара, що не могли нарадуватися такому милому й здоровому хлопчику. Інколи я навідуюсь до них у гості, як друг родини, тому що після трьох місяців такого близького спілкування не можу я просто так його відпустити.

Минув рік з тих подій і тепер я з чоловіком також очікуємо такого Божого дару, як дитина.

Реклама

Також цiкаво:

Close