Коли я ще була геть малою, мене підкинули в лікарню. На мене чекало дитинство в складних умовах. У дитячому будинку я завжди почувалася самотньою. День за днем я сиділа на підвіконні та виглядала, коли ж появиться моя мама та забере мене звідси. Кожну ніч вона приходила до мене уві сні та розмовляла зі мною. Моя мама у снах була такою красивою.
За порогом дитячого будинку на мене чекало самостійне доросле життя, сповнене труднощів та проблем. Я відразу пішла працювати на фірму. На роботі мені дозволили жити в маленькій кімнаті. У мене були жахливі сусіди. Багатодітна сім’я, в якій батьки зловживають алкоголем, а діти від голоду починають грабувати.
Одного вечора, коли я поверталася з роботи додому, побачила у своїй кімнаті вибиті двері. Я зайшла туди. Звісно, усе було перекинуте, усі речі розкидано. Усі гроші, дорогоцінності зникли. Ясна річ, що грабіжників так і не знайшли. Бо сусіди удали, ніби-то нічого не бачили. Мій терпець увірвався, тому я пішла до них, попередила, якщо вони протягом доби не повернуть мені гроші та дорогоцінності, я піду в поліцію ще раз.
– Хамка! Як ти смієш наш звинувачувати! Ми чесна сім’я, ніколи нічого ні в кого не крали, — у відповідь кричала моя сусідка Валя.
– Закрила рота й двері за собою! Геть! — крикнув її чоловік на мене, взяв за руку та викинув у під’їзд.
Мені нічого не лишилося, як піти в парк, сісти та плакати. В принципі, так я і зробила. Сиділа, плакала та не розуміла, за що мені таке. Надворі пізня осінь, холодний вітер, дощ мрячить. Не знала куди дітися. Адже в мене не було взагалі ніяких знайомих та друзів.
– Доню, у тебе все добре? Чи щось трапилося? – запитала бабця, яка йшла парком.
Не могла ні слова сказати, ще дужче розплакалася. Тоді бабуся присіла біля мене та погладила по руці, заспокоювала. Мені відразу на душі стало так тепло, приємно. Не роздумуючи, розповіла їй все про своє життя. Наша розмова тривала майже три години. Ольга Володимирівна за цей час дуже змерзла та і її песик вже почав скавучати, натякаючи, що пора вже йти.
– Надійко, ходімо зі мною. Нагодую тебе, пригощу теплим смачним чаєм. А вже завтра будемо думати, як тобі бути, — запропонувала бабця.
У мене не було жодних варіантів, окрім як погодитися. Вона взяла мене під руку, і ми разом пішли до неї на квартиру. З перших хвилин нашого знайомства у мене з’явилося до цієї бабусі почуття довіри та тепла, ніби вона моя рідна людина.
Наступний день розпочався із того, що ми з Ольгою Володимирівною пішли до поліції. Там я розповіла усе про своїх сусідів та написала заяву. Поліціянт заспокоїв мене та пообіцяв, що у всьому розбереться та все владнає. Він запевнив мене, що мої сусіди більше не вчинять мені шкоди.
Обіцянки було виконано. Того ж дня ввечері я повернулася додому, на диво, мій сусід був у тверезому стані. Чоловік зі сльозами на очах попросив вибачення та запевнив, як тільки прийде йому зарплата, так відразу і поверне гроші. Відтепер після роботи я бігла не додому, а в гості до Ольги Володимирівни. Вона завжди на мене чекала, сиділа в кухні біля вікна, а коли бачила, махала рукою та бігла ставити чайник.
В Ольги Володимирівни не було чоловіка, як і в мене. Вона була вдовою, її чоловік давно вже помер, а стати матір’ю їй не судилося. Ми стали одне для одного близькими, рідними людьми. Тепер я поверталася з роботи з думкою, що я не самотня та потрібна комусь.
Бабуся не раз пропонувала, аби я до неї переїхала жити. Адже вона має велику простору квартиру, натомість я живу в маленькій кімнаті. Проте я була змушена відмовитися від цієї пропозиції. Мені справді було дуже незручно перед нею. Я ж розуміла, що вона мені запропонувала лише через те, що шкодує мене.
– Доню, сьогодні вночі у мене був мікроінсульт. Я живу сама, навіть не було кому стакан води й таблетку принести. Я вже стільки разів просила тебе, аби ти переїхала до мене, — жалілася Ольга Володимирівна та не стримала сліз.
Мені знову стало соромно. Я поводила себе егоїстично. Тому пообіцяла бабці, що вже сьогодні зберу речі та переїду жити до неї. А через три дні Ольга Володимирівна за руку мене повела до нотаріуса, де переоформила на мене квартиру та дачу.
– Ти зрозумій, окрім тебе, в мене нема нікого. Я піду на той світ і буду спокійна, що в тебе є дах над головою, ти нічого не потребуєш.
Я зі сльозами на очах обійняла бабцю та подякувала. Дитяча мрія здійснилася. У мене тепер є і бабця, і будинок.
Однієї ночі я почула дивні звуки на кухні, швидко піднялася та побігла дивитися, що там відбувається. Прибігла, закричала, бо побачила, що на підлозі лежить Ольга Володимирівна. Вона пробувала піднятися, проте біль в нозі не давав їй цього зробити. Я спробувала допомогти бабці та нічого не вийшла, надто важко.
Тоді я перелякана швидко вибігла з квартири та почала стукати у двері до сусідів. Було вже достатньо пізно, тому ніхто не відчиняв. Тоді я не знала, що мені робити. Мене охопив ступор. Раптом відчинилися двері, там стояв чоловік, який запитав, що трапилося. Я швидко завела його на кухню. Він побачив Ольгу Володимирівну та викликав швидку допомогу. Він заборонив лізти до бабці.
Потім з’ясувалося, що Сергій був лікарем. Він сказав, що в бабусі перелом, проте не впевнений, потрібно їхати терміново до лікарні, де зроблять рентген, і тоді все буде зрозуміло. Чоловік мав рацію, ми всі троє поїхали до лікарні. Все-таки Ользі Володимирівні наклали гіпс та запропонували залишитися в лікарні. Вона дуже не хотіла, просила, аби завезли додому.
Я погодилася, але при умові домашнього лікування, мене підтримав Сергій. Він пообіцяв лікарям, що буде навідуватися до бабусі та все контролювати. Чоловік виконав свою обіцянку та приходив кожного дня. Ми завжди пригощали його чаєм та різними смаколиками, багато розмовляли.
– Надійко, це він не до мене приходить, а до тебе, — з посмішкою промовила бабуся. – Зразу видно, що дуже ти йому подобаєшся. Ти теж придивися до нього, такий вже хороший чоловік.
Від слів Ольги Володимирівни я засоромилася та промовчала. З першої зустрічі мені сподобався Сергій. Можна сказати, що я закохалася в нього. Моя бабуся швидко одужувала. Мене це тішило. Через деякий час зняли гіпс, проте вона ще була змушена ходити з палкою.
Одного дня я повернулася додому та побачила, що Ольга Володимирівна дуже дивно себе поводить.
– Через два дні вихідні, поїдемо на дачу. Весна вже на носі, треба все до ладу приводити. Із Сергієм домовилася, що він машиною нас завезе, а заодно і дах відремонтує
Після цих слів бабуся почервоніла та пішла до себе в кімнату. Я розуміла, що вона щось не договорює, але вирішувала не запитувати, скоро сама про все дізнаюсь.
Настала субота, і ми дружно втрьох поїхали на дачу. Мені так сподобався будинок. Він був дуже затишним, невеликим, із красивим садком. Ввечері Сергій приготував шашлик. Я накрила стіл, сіли вечеряти. Тут раптом Сергій підіймається зі столу, йде в будинок, а в його руках маленька коробка.
– Надіє, я давно в тебе закоханий, ще з нашої першої зустрічі, — зі щирою посмішкою він промовляв ці слова, відкрив коробку, простягнув її до мене та продовжив. — Я прошу тебе стати моєю дружиною. Ти погоджуєшся? – сказав Сергій та опустив голову.
Я дуже розгубилася, відразу кинула погляд на Ольгу Володимирівну. Вона сиділа зі сльозами на очах і тихенько шепнула:
– Донечко, погоджуйся! Кажи «так».
Я щиро посміхнулася та обійняла Сергія. Ще рік тому я і не уявляла, що на мене чекає така щаслива доля. Цей час цілком поміняв мене та моє життя. У мене з’явилася любляча бабуся, затишний будинок та коханий чоловік.
Це все заставило мене вірити в чудо та здійснення мрій!
