Замість того, аби niдcтавити падчерку, niдcтавила себе!

Інна дуже сильно пepeживала, оскільки до цього часу вона ніколи не була в noліційному відділку. Тим паче ще й в ролі 3лочинця. Дівчина сиділа та чекала на приїзд батька. Інна спіймала на собі погляд слідчого, у якому вбачалася жaлicть до неї. Він намагався зрозуміти, що це за матір, котра подзвонила в noліцію та звинуватила доньку в norpaбуванні?

Мачуха Інни звинувачує її в крадіжці золотих сережок, браслету й кольє.

– Інна, йди сюди! – покликала мачуха доньку.

Дівчина відклала в сторону планшет та пішла на поклик.

– Що трапилося? – спокійно запитала вона.

– Можливо, ти бачила куди я поклала свій золотий набір прикрас?

– Та ні, не бачила, — не задумуючись відповіла дівчина.

– Тоді шукай! Мені він терміново потрібен! – крикнула мачуха.

Інна розпочала пошуки прикрас, заглядала в кожний куток квартири, але пошуки були марними. І тут почулися крики матері:

– Що не можеш знайти? Я знаю, що це ти їх вкрала в мене! Признавайся, злодюжка!

– Як ти могла про мене таке подумати? Я не брала їх, чесно. Ти чого? – наляканим голосом тихенько прошепотіла дівчина.

Пасербиця старалася якось довести свою безневинність, проте усе марно. Тут раптово мачуха дала наказ дівчині, щоб та збиралася, і вони поїдуть у відділок поліції. Там мачуха написала заяву на Інну, потім покинула її там, а сама поїхала додому.

Бідна дівчина сиділа налякана й не знала, що їй робити. Поліціянт запропонував вгостити дитину кавою та цукеркам, хоч би якось її заспокоїти та втішити.

– Ось тримай, не соромся, їж. І ще випий кави, не так холодно буде, — ввічливим голосом говорив працівник.

Інна боязко взяла чашку та почала сьорбати, робила це все мовчки.

– Навіщо тебе мама привезла до нас? – запитав слідчий.

– Вона звинувачує мене в крадіжці її золотих прикрас, — тихенько відповіла Інна.

– А ти їх і справді вкрала?

– Ні, звісно. Для чого вони мені?

– Ти шукала їх? Можливо, десь поклали та й забули?

– Так, всю квартиру обшукала і нічого не знайшла.

– Все одно не можу зрозуміти для чого тебе до нас везти? Хіба їй тебе не шкода?

– Це не моя рідна матір. Вона моя мачуха. Вони вже одружені з моїм татом понад рік, — сумним голосом відповіла дівчина.

– Тепер усе стає зрозумілим. Ніби в казці про злу мачуху. Як же нам тепер бути?

– Я звідки маю знати.

Раптово до кабінету вривається тато Інни.

– Тату, нарешті ти прийшов! – радісно вигукнула дівчина.

А коли вона побачила через декілька секунд за спиною мачуху, вона враз змінила вираз обличчя.

– Як ти це мені поясниш? Мені важко в це повірити, я тебе не так виховував! – злісним голосом говорить тато.

– Ще ніхто нічого не довів! – встав зі столу поліціянт.

– Так, а де ж золоті прикраси? – ніяк не міг заспокоїтися тато.

– А мені звідки знати? – не стримала Інна й крикнула.

– Усі заспокоймося та присядьмо. Ви постарайтеся пригадати, коли останній раз бачили прикраси, як вони виглядають, коли саме не змогли їх знайти, хто був на той час у квартирі. І можете ще показати світлини, — почав розпитувати працівник.

Тато присів на стільчик і сказав до дружини:

– Любо, розповідай усе, як було.

Жінка змінила вираз обличчя і розпочала свою розповідь. Після того, як вона закінчила розповідати, дістала телефон із сумки й тут, не очікувано для всіх, випало щось золотисте. Люба швидко підняла з підлоги та хотіла мерщій сховати назад у сумку, проте не встигла, усі встигли побачити, що це був той самий золотий набір прикрас.

– Попрошу вас показати, що ви сховали у свою сумку, — спокійно промовив поліціянт.

Люба безневинним поглядом подивилася на чоловіка, який кивнув головою.

– Так, кохана, покажи, — сказав чоловік.

Жінка дістала золотий набір прикрас та поклала на стіл.

– Так, зрозумів. А тепер покажіть світлину, які саме прикраси ви шукаєте, — попросив поліціянт.

І побачив стовідсоткову схожість між світлиною та прикрасами, які лежали в нього на столі.

– І що ти скажеш у своє виправдання? – озлобленим голосом сказав чоловік.

– Я без поняття, я не знаю, я не розумію, як це трапилося, — розгубилася Люба.

– Що ти не знаєш, що ти не розумієш? – черствим голосом запитав чоловік.

– Я лише хочу, аби Інни не було в нашій сім’ї! Від неї лише проблеми та дискомфорт! Нехай заберуть її в дитячий будинок, так буде краще для всіх, — сказала та розплакалася жінка.

– Ти хоч думаєш, що ти говориш? Ти в собі? Донечко, пробач мені, будь ласка, що я тобі не повірив та піддався сумніву. Я обіцяю, що більше такого не повториться. Інно, ходімо додому! – промовив тато.

– А як же я? Забувся про мене? – з обуренням запитала Люба.

– Іди куди хоч! Нам ти не потрібна. У нас своя сім’я, завтра привезу тобі всі твої речі.

– Можливо, ви хочете написати заяву на неправдиві свідчення та моральну компенсацію? – запитав поліціянт.

– Не хочу. Життя – це бумеранг. Ще і її час прийде. А загалом на ваш розсуд. Якщо маєте бажання, можете затримати, адже вона забрала у вас достатньо часу, відвернула увагу від роботи, — сказав чоловік, взяв дівчину за руку та вийшли з кабінету.