Повернувся по хліб? Мама знову забула купити? – запитала тітка Марина з широкою посмішкою, а Антон задивився на її яскраво коричневі губив, мов вона лише щойно за прилавком їла шоколад.

Повернувся по хліб? Мама знову забула купити? – запитала тітка Марина з широкою посмішкою, а Антон задивився на її яскраво коричневі губив, мов вона лише щойно за прилавком їла шоколад.

Того дня було особливо сонячно, а на росах відблискували яскраві промені сонця, які не видавали того, що вже через два дні прийде осінь і життя маленького хлопчика зміниться.

Антон вже не перший день не знаходив собі місця, лише міг думати про школу, то радіти, то переживати.

– Мамо, а де моя біла сорочка? – запитував Антон ледь не щодня.

– Вже готова, щоб ти її одягнув до школи, висить у шафі – з усмішкою відповідала мама.

– А ти начистила мої туфлі?

– Звісно, щоб ти нам був найгарніший. Тобі не має про що хвилюватися, синку!

Хлопчик не міг не хвилюватися, попереду на нього чекала така відповідальна подія, а мама легко могла про щось забути, її потрібно було контролювати.

Антон був дуже добрим та самостійним хлопчиком, тому мама довіряла йому навіть таку відповідальну справу, як – спуститися на перший поверх до магазину й придбати хліба, молока чи цукерків.

– Повернувся по хліб? Мама знову забула купити? – запитала тітка Марина з широкою посмішкою, а Антон задивився на її яскраво коричневі губив, мов вона лише щойно за прилавком їла шоколад.

– Ні, нічого вона не забула, а просто не встигла, вона готується віддати мене до школи, у неї справи! – суворо сказав хлопчик, оглядаючи магазин.

– Ох, якби ж ці справи стосувалися тебе, синку, а не її папірців – співчутливо промовила про себе тітка Марина, але цього разу вона помилялась.

Антон швидко став самостійним, але не тому, що йому довелось, а тому, що його так виховувала мама. Він уже й читати та писати вмів, оскільки мама постійно читала йому і він вже хотів сам навчитися, щоб не чекати, доки у неї з’явиться вільна хвилинка. Виявилось, що читати зовсім не важко, головне всі букви знати. Відтоді й вийшло так, що хлопчик обожнював читати та за новою книгою міг провести пів дня, навіть, якщо мама говорила йому йти гратися.

Доки хлопчик вивчав нову пригодницьку книгу, мама писала дипломну роботу, а це не жарти, на неї потрібно багато часу та уваги. Син розумів, що мама зайнята, тому доки вона писала щось, він сам турбувався про себе та кота Мурчика, адже розраховувати більше не було на кого.

– Синку, запитай, хто це у двері стукає – промовила мама, не відриваючи погляду від комп’ютера, коли у двері почали стукати. Антон лише усміхнувся про себе й відправився до дверей, де бабуся ніжним голосом повідомила, що це вона.

– Ой, що це сьогодні у тролейбусі було! Таке враження, що пів міста з нашої дачі їхало! Слава Богу, якось та й доїхало і пощастило ні одного гладіолуса не поламати! – теревенила бабуся, швиденько ставлячи квіти до вази, щоб хлопчик мав з чим привітати першу вчительку.

Перед тим, як лягати спати, хлопчик розповів бабусі, що було за ці дні, оглянув свій костюм та чи начищені черевики й відправився серйозно поговорити з котом, адже тепер він єдиний чоловік, який залишався за головного.

– Мурчик, завтра я піду до школи й доки мене не буде – ти залишаєшся за головного. Стеж за мамою, щоб вона їла, щоб менше кави пила, бо знову по ночах спати не зможе, домовилися? – кіт у відповідь м’якнув і скрутився, повертаючись до сну.

Тоді й Антон позіхнув і повернувся до вже розстеленого ліжка, завтра у нього важливий день, тому варто добре поспати, адже попереду його перше «Перше вересня»!