Пр0кляття пересл1дувало родину Рудницьких. І лише Ліна змогла знайти порятунок від цього. Але її чоловік вчинив так, щоб їхній рід не 3міг і далі мати потомство

Ця історія сягає своїм корінням 19 століття. Це був час, коли панували на нашій землі поміщики, а кpiпаки були у їхній залежності. Сім’я, про яку зараз піде мова, була дуже заможною. Родина Рудницьких займалася своєю справою, яка переходила з покоління у покоління.

Вони жили в селі. Люди приходили до них молотити зерно на борошно. В ті роки не в кожному селі був млин. Селяни молотили зерно на борошно, щоб потім мати змогу пекти хліб. Оплачували, чим могли. Найчастіше бідні селяни віддавали частку зерна або борошна.

Сім’я Рудницьких нічого не потребувала, на столі у них було усе. Вони мали своїх кріпаків, бо на млині було дуже багато роботи. Млин не зупинявся, на ньому працювали люди від світання допізна.

Розпочалася зима. Падав сніг, надворі був сильний вітер. Річка замерзала, на ній утворився невеличкий шар льоду.

Одного разу вночі до будинку Рудницьких прийшла бідна жінка. Вона була дуже голодною. Постукала у двері. Коли їй відчинили, звернулися з проханням, щоб їй дали хоч маленьку скибочку хліба. Там, за річкою її чекають двоє маленьких діточок. Вони дуже голодні, плачуть та просять їсти. Але господарі відповіли: «А ти про що думала, коли їх народжувала?» і зачинили двері. Жінці нічого не дали.

У селі потім швидко розлетілися чутки, що та жінка поверталася додому знеможена. А коли переходила річку, провалилася під лід. Вона не дійшла до своєї хатини. Було тільки чути її крик та прокляття. А потім – зловісна тиша. Врятувати її не вдалося. А ще через кілька днів знайшли у хатинці за річкою маленьких дітей. Вони були мертвuми.

З того часу, коли та жінка приходила до дверей багатих поміщиків просити хліба, у родині Рудницьких почалися лише збитки. Млин зламався. А в іншому кутку села, недалечко від їхнього маєтку, побудували новий млин. Тому до старих поміщиків вже ніхто не ходив молотити зерно. Всі йшли до нового млина.

Та найжахливішим було те, що увесь їхній рід був проклятим. Найчастіше біда траплялася з їхніми дітьми. Немовлята або п0мирали під час пологів, або потомки Рудницьких просто не могли навіть їх мати.

Обминуло прокляття лише Тараса та його онуків. А все тому, що за сина та його дітей палко молилася набожна матір. Вона з чуток знала про прокляття, і тому часто ставила свічки у церкві за упокій жінки, яка тоді втопилася на річці, та за її діток. Уляна подумки просила у неї пробачення за своїх предків та благала помилувати її рід.

Двоє її дівчаток п0мерли під час пологів, а найменший – Тарасик вижив дивом. Та ще й зміг теж своє потомство мати – сина Миколу. Бабуся Уляна не покидала своїх молитов і за онука єдиного.

Коли хлопчик виріс, він привів дівчину Олену, щоб познайомити її з батьками. Але Стефанія Рудницька, дружина Тараса, вибір сина не схвалила. Олена була з бідної родини, а мати хотіла, щоб Микола одружувався з заможною. Вона сама знайшла пару для сина – дочку прокурора. Ліна дійсно була доброю та порядною дівчиною, хоча й була донькою високопосадовця. Бабуся Уляна на той час відійшла на той світ, тому не бачила цього всього. Більше не було кому молитися за рід.

У Миколи Тарасовича та його дружини Ліни було усе, окрім діток. Куди вони тільки не зверталися. Але лікарі розводили руками. Як їм хотілося, щоб маленький згорточок щастя порадував їх своєю появою на світ!

Софія, подруга Ліни, порадила звернутися жінці до жіночого монастиря. Вона чула, що там є одна монахиня, що допомагає у цих справах. Ліна, не гаючи часу, поїхала у цей монастир. Там вона зустрілася з монашкою.

Черниця сказала, що жінка повинна дати відкуп. Ліна запитала, скільки грошей вона має пожертвувати на храм. Монашка на ці слова відповіла, що справа не у грошах. Вона сказала: «Ви повинні взяти дитину з дитячого притулку. Виховувати її потрібно, як рідну. І ні в якому разі не повертати назад!»

Ліна з Миколою узяли з дитячого притулку дівчинку, і вже через 5 років жінка дізналася, що вагітна.

Коли настав час народжувати, Микола відвіз прийомну доньку назад в дитячий будинок. Він не міг виховувати чужу дитину, як рідну. Ліна навіть не знала про це.

Пологи були важкими. Немовля померло. Ліна не змогла більше бути з чоловіком після цього, не пробачила того, що віддав дівчинку. Свою прийомну доньку жінка забрала з дитячого будинку до себе.

Незабаром Ліна зустріла справжнього чоловіка і народила від нього двох чудових діток. У неї дружна, міцна родина. Свою прийомну доньку вони звуть своїм янголятком.

У Миколи так і немає дітей, хоча він одружений уже втретє. Сім’я Рудницких звинувачує в усіх своїх бідах Ліну. Вони зовсім не розуміють, що та дитина з притулку могла б нейтралізувати те прокляття.