Артур з’явився у нас аж на третьому курсі. У нашому університеті це була велика рідкість, тому відразу почали ходити чутки про те, що він з багатої родини й навчався раніше у столиці, але щось таке натв0рив, що мама його відправила до нас.
На вигляд він був звичайним хлопцем. Рудий, з веснянками, парою зайвих кілограмів та дурними жартами. Я б не сказав, що він був зарозумілим чи хамовитим, тому було дуже цікаво дізнатися, що ж такого він зробив, що його відправили до нас. Навчатися він не особливо хотів, ходив не на всі пари й ледь витягував на трійки, але і це його влаштовувало.
Поки кожен з нас «зі шкіри ліз», щоб заробити стипендію, бо хотіли допомогти батькам хоч якось, то Артурові не було коли про це думати. У його кишенях завжди були гроші, й він завжди знаходив місце, куди їх можна було б витратити. Згодом, почали ходити чутки про те, що бізнес його батьків повільно зникав з ринку, але його і це не засмучувало й не змушувало думати. Він продовжував дзвонити до матері та вимагати з неї гроші, навіть коли вона вже відверто говорила, що незабаром у них не буде, на що жити.
І ось одного разу, хлопець позичив гроші у місцевого розумника, який мав підвищену стипендію і відправився на пошту. Мама там надіслала йому досить велику та важку посилку. Додому він її ледве доніс, всі товариші оточили його, бо очікували побачити чималу суму грошей та багато продуктів. Проте, коли хлопець відкрив посилку, то виявив там лише кілька цеглин і записку від мами: «Прийшов час тобі, сину, вчитися жити самостійно! А батьків у тебе більше немає!»
Після цього Артур довго намагався додзвонитися до батьків, писав їм листи, але ті ні на що не відповідали. Було зрозуміло, що тепер він міг розраховувати лише на себе. Спочатку він виживав коштом товаришів, яких раніше постійно пригощав, а потім таки наважився шукати роботу. Дуже важко йому давалось це все, було видно, як його ламає зсередини, особливо коли довелось працювати.
Згодом він перевівся на індивідуальне навчання, тому в університеті ми більше його не бачили. І ось минуло десять років, і ми раптово зустрілися з ним у магазині. Я спочатку навіть не впізнав його. Він мені розповів, що завдяки тим маминим цеглинам зумів зрозуміти, що все робив неправильно. Тепер він своїми силами сам побудував бізнес, у нього є сім’я, і він уже помирився з батьками. Він зрозумів, що сам винний у тому, як вони з ним вчинили й навіть вдячний їм за такий поштовх вперед.
