На жaль, так стається у житті, що за нecприятливих обставин, діти потрапляють у дuтячий будинок, маючи при цьому досить заможних родичів. Так сталось з моїм чоловіком Ігорем, з якими ми тут і познайомились й після дuтячого будинку вирішили створити власну сім’ю.
Його доля склалася не так, як моя. У його житті була “нерідна” сім’я, у якій він прожив з 4 до 9 років свого життя. Однак, як тільки у тих опікунів народилась власна дочка, вони віддали Ігоря назад у дитячий будинок, де після ми й познайомились. Їм було звісно соромно за свій вчинок, тому вони вирішили відкупитись від свого вчинку грошима — залишили виховательці 10 тисяч гривень, які вона повинна була щомісяця поступово виплачувати Ігорю на його нужди.
Звісно, вони не врахували, що більшу частину вихователька Лариса Дмитрівна прибере до рук. А на останок купить йому двічі подарунки: на день народження й Різдво. Але він не зважав й швидко забув про це. Ми виросли, й він, як і більшість сиріт, у дорослому віці почав цікавитись своїми батьками, бо хотів дізнатись відповіді на одне питання: “Чому його покинули?”
Я, на відміну від нього, знала свою сім’ю, бо до дитячого притулку потрапила у 9 років після того, як мою матір-алког0лічку позбавили батьківських прав! Його ситуація була більш трагічною.
Одного дня, він вияснив, що його мати покинула його, бо народила його від коханця й нікому не повідомила про це. Спочатку залишила подрузі на кілька днів, бо хотіла владнати справи й переїхати жити в Америку разом з коханим, але чоловік її викрив й застрелuв. Про її вагітність ніхто й не здогадувався, а чоловік ще тоді не витримав переслідувань поліції й п0кінчив з життям. Подруга довго не могла тримати дитину у себе й віддала Ігоря в сирітський притулок, бо не знала ні родичів його матері, ні звідки вона взагалі. Вона все зробила потайки, бо після Bбивства боялась взагалі шукати родичів хлопчика, щоб самій не потрапити в халепу.
Коли він це з’ясував, я разом з ним поїхала до Західної України, де народилась його мати й дізналася, що й нього є бабуся. Вона як побачила його, то не повірила своїм очам, адже він був дуже схожий на матір. І правда, якщо дивитися на фото, вони наче близнюки — тільки стрижка інша. Ми почали жити у її домі, але не минуло й року, як вона покинула цей світ. За заповітом її діти отримали все майно, але й для Ігоря вона дещо приберегла — залишила у спадок банківську ячейку, в якій знаходились різні коштовністю загальною вартістю понад 100 тис. доларів.
Про це, звісно, написали в газеті. Через статтю ті його прийомні батьки знайшли Ігоря й постукали у двері, коли я готувала їжу. Я не повірила своїм очам, бо бачила їх в останнє лише тоді, коли вони віддали його назад в дитячий будинок 20 років тому. Заявили про те, що дуже шкодують, що так вчинили, й що совість їхня до сьогодні не дає спокійно спати, а ще попросили трохи грошей, бо вони зараз в кредитах й можуть залишитись без будинку, в якому про Ігоря піклувались аж 5 років.
Я така люта була від цих слів. Наче мало того, що вони покинули його напризволяще, бо у них народилася вже власна дочка, та ще й гроші потребують за тодішній догляд. І правду люди кажуть, як тільки в когось є гроші, завжди з’являються як не родичі, то якісь “батьки”, яким ти повинен віддячувати. Але не в цьому випадку. Я їх прогнала навіть не спитавши Ігоря й сказала, щоб не приходили, бо подам в суд за вимагання коштів.
