Пробач мені, коханий, я хочу жити!

Цю історію розповіла мені знайома, а тепер я хочу поділитися нею з вами.

Мого чоловіка не стало за день до його 50-річчя. Того ранку все було, як завжди. Ми прокинулися, і я пішла готувати сніданок, перед цим розбудивши чоловіка.

⁃ Я трішки полежу і прийду до тебе, якось ще не прокинувся, – промовив він, і це було останнє, що я від нього почула.

Я пішла у душ, і коли вийшла, то помітила, що він досі не піднявся. Коли я підійшла, то його уже не було з нами.

У нього лопнув тромб. В один момент така дрібна штука залишила світ без хорошої людини, мене – без люблячого чоловіка, а доньку – без турботливого батька.

З цього дня минуло 5 років. Зараз мені 54, у мене є дворічна онучка, яка ніколи у житті не побачить свого дідуся, окрім як на фотографії. Два рази на тиждень я їжджу до чоловіка на м0гилку попри будь-яку погоду. Я присідаю поруч з ним, дивлюсь у його глибокі кам’яні очі та розповідаю сімейні новини, згадую нашу шалену молодість і просто посміхаюсь та плачу.

Все життя я провела поруч з цим чоловіком, і коли його не стало, я мов втратила руку чи ногу. Ніби з часом звикаєш до відсутності чоловіка, але постійно виникають фантомні відчуття, що він повинен бути десь поруч. Інколи це почуття наскільки сильне, що ти ледь стримуєшся від болю та сліз, що рвуться на поверхню.

Цього літа я з онучкою їздила у Карпати. У доньки та її чоловіка ніяк не виходило, багато роботи, тому відправили лише нас. Вона крихітна, їй цікаво абсолютно все, а я ніде довго не була, тому теж реагувала, як мала дитина.

Ми їздили автобусним туром, і в автобусі навпроти мене сидів милий чоловік, який часто допомагав мені з сумками або дивився за онукою, коли я відходила до туалету. Ми навіть один раз увечері разом пили чай та говорили про все-все на світі.

Після автобусного туру ми вирішили залишитися ще на кілька днів у Карпатах, тоді й Микола, так звали чоловіка, вирішив, що теж хоче побути з нами. Ми постійно разом гуляли, все досліджували й разом мовчали.

Микола був таким же, як мій чоловік, у них буди схожі жарти, звички, манера розмовляти, і це наскільки мене притягувало, що інколи ставало страшно.

Недавно ми роз‘їхалися і почали дзвонити один одному, довго на відстані бути не можемо, тому і вирішили, що будемо з‘їжджатися.

Перед тим, як поїхати до нього, я пішла прощатися до свого чоловіка на кладовище, довго просила пробачення і пояснювала, що він все ще живе у моєму серці та ніхто його звідти не забере, просто я теж хочу зловити хоч крихітку щастя перед зловісним кінцем…

Мені здається, що мій коханий мене зрозумів. Я вперше йшла з кладовища і відчувала легкість, а не скорботу.