Цілу я ніч не могла зімкнути очей. Й донечка останні дні погано спить. На серці одна лише стривоженість. Пізня година, а чоловіка досі немає вдома, і на дзвінки не відповідає. Багато негативних думок лізе у голову. Адже мій Олег після роботи полюбляє гарно відпочити з друзями.
Моя б воля, давно б покинула цього п’ятницю. Втекла б до своїх батьків. Але серце не дозволяє залишити свекруха напризволяще.
Такої щирої та доброї людини я ще не зустрічала. Вона не раз захищала мене чи дочку від свого сина. Така тендітна та мила жінка не зможе сам на сам впоратися з Олегом. Їй буде дуже складно самій.
Прокинувшись зранку, зрозуміла, що чоловік так і не прийшов. Пішла на кухню, а там і він. Лежить прямісінько на підлозі й солодко спить. Це ж треба так гуляти, щоб навіть до ліжка не дійти.
Після побаченого я зрозуміла, що це була остання крапля мого терпіння. Це не може продовжуватися і далі. Я пішла у кімнату збирати речі, і свої, і дитини. Навіть не побачила, як за моєю спиною стояла свекруха. Коли вона зрозуміла, що відбувається, промовила до мене:
– Невісточко, люба, я благаю тебе, не покидай мене тут саму напризволяще! З ним я пропаду! Я боюся, що він може вчинити щось погане.
Від цих слів моє серце розривалося, стало так шкода бідолашну жінку. За ці роки вона стала мені такою рідною та близькою. А вона правду говорить, якщо я піду з дитиною, то цей неадекватний щось може вчинити не добре.
І що ж тепер мені робити? Бути все життя у цьому домі, оскільки мені жаль покидати свекруху? Чи виїхати звідси з дитиною та забути це все, як страшний сон?
