ЖИТТЯ

Приїхала доглядати за немічним дідом і схоже повезу додому назад його дитину. Не такий вже й немічний, правда? Але що ж тепер скажуть мої та його діти на такий сюрприз?

Мені – 44 роки, а чоловікові, від якого я матиму дитину, Джону, – 64 роки. І хоча познайомилася я з ним, бо приїхала доглядати за немічним дідусем, він встиг зробити мене вагітною!

Три роки тому я прийняла рішення поїхати в Італію, після того, як дізналась, що у чоловіка з’явилась нова сім я. Діти, Славко й Оленка (вони двійнята), були не проти, вони вже дорослі, почали власне сімейне життя будувати. Кожен купив собі житло, а моє здають та з них відкладають майбутнім дітям на навчання.

Поїхала в Італію не тільки втікати від старого життя, а й назбирати грошей на давню заповітну мрію. Дуже хочу собі купити будинок десь поруч з водою, біля озера, річки, а як пощастить, то і на березі моря.

Реклама
Реклама

Прийнявши рішення їхати в Італію. Я зателефонувала старій подрузі, що поїхала туди 10 років тому на заробітки, але одружилась і не повернулась. Вона мене й влаштувала на перший час кухаркою в один з ресторанів, але обіцяла знайти щось краще. І таки знайшла.

Через рік я вже йшла влаштовуватися доглядальницею до старого немічного вдівця, якого звуть Джон. Його діти радо прийняли мене. Вони виділили мені невеличку кімнату на другому поверсі. Окрім мене, тут працювали кухарка та прибиральниця, які жили неподалік й приходили сюди щоранку.

Виявилось, що Джон пережив не одну складну операцію й був дуже слабким, тому найбуденніші справи йому давалися важко. Але з кожним днем нашими спільними зусиллями, у нього було все більше сили.

oxiden.com.ua

Ну й, окрім появи сили, виявилось, що немічний чоловік ще ого-го, бо у лікарні мені повідомили, що я вагітна! Роздумів про те, хто батько й бути не могло, бо тут я мала зв’язок тільки з одним чоловіком, Джоном.

Звичайно, мене навідала думка про те, щоб позбутися дитини, бо термін був ще малим, але я відразу її відкинула, бо не так мене виховували мої батьки й не хотіла брати на душу такий великий гріх. Та й сама лікарка каже, що не має причин хвилюватися, що пологи пройдуть погано.

Але ж, боже, що я дітям скажу? Вони он внуків скоро мені приведуть, а я їм братика чи сестричку? Страшно мені їм розповісти..

А от Джон щасливий такій звістці! Впевняє мене, що ми будемо жити разом з дитиною у цьому домі й будемо щасливі, але у моїй голові скільки думок «але», хоча сама б я була не проти ростити дитину з ним тут.

Але ж що подумають його рідні? Може, вирішать, що навмисно завагітніла, щоб претендувати на їхній спадок, чи що хочу одурити діда, щоб він на мене хату переписав? Але ж нічого з цього не було правдою.

Просто так сталось, що нам добре одним з одним, ми двоє цілком самотніх людей у світі, що знайшли тепло та світло один в одному, а потім зачали нове життя.

Але якщо я залишуся тут, то що мені діти скажуть? Звичайно, я зможу їх інколи відвідувати, але, можливо, після появи внуків їм потрібна буде моя допомога, а я тут…

А як же моя мрія про будинок біля води? Я ж, навіть, після першого року в Італії, вже землю купила, де його будуватиму і тепер все просто так покинути?

У моїй голові триває боротьба. З одного боку Джон, що обіцяє щасливе одружене та безтурботне життя, а з другого моя мрія, родина та самостійне життя.

Не хочу я покидати Джона, бо таки почуття у нас щирі, але чи не пожалію я потім про це?

Реклама

Також цiкаво:

Close