Алінка була дуже щасливою дівчинкою, бо вона народилась у забезпеченій родині. Батьки її просто обожнювали, пилинки з неї здували. Вона була доброю, ввічливою та слухняною. Дуже любила допомагати оточуючим, їй це було у задоволення робити.
Вже у ранньому віці батьки зрозуміли, ким стане їхня доня. Алінка любила лікувати. Як тільки вона бачила, що хтось порізався, вона зразу надавала першу допомогу. Надягала батькову білу сорочку, білу косинку і уявляла, що вона лікарка. Всі іграшки: ляльки, ведмедики були перемотаними бинтами. У родині жило щеня, так у нього теж було щодня перемотане то вушко, то лапка, то хвіст.
Коли Алінці було вісім років, її батьки померли. Вони летіли у відрядження літаком і загинули в авіакатастрофі. Ніхто з пасажирів і екіпажу тоді не вижив. Алінина бабуся дівчинку забрати до себе відмовилась. З онучкою їй треба було б робити уроки, водити у школу. А вона звикла жити у своє задоволення, на гроші своєї доньки. Не хотіла прощатися зі своїм безтурботним життям. Тому дівчинку забрали до дитячого будинку.
Тільки одна рідна людина не забувала про дівчинку. Вона її завжди відвідувала, носила подарунки, вітала з днем народження. І, зрештою, Людмила, батькова рідна сестра, забрала Алінку з дитячого будинку до себе. Хоча дівчинці таки довелося й довелося прожити там цілий рік.
А бабуся тим часом влаштовувала своє особисте життя. Вона отримала спадок після загибелі доньки, жила у своє задоволення і їздила у різні країни відпочивати. А про онучку свою геть забула.
Найближчою та найріднішою людиною стала для Алінки тітка Люда. Дівчинка закінчила школу з золотою медаллю і вступила до медичного університету. Після випуску з нього Алінка влаштувалася на роботу. Пізніше назбирала чималеньку суму грошей та відкрила свою приватну клініку. І це не дивно, підприємницькою діяльністю займалися її батьки, от і у доньки це також було в крові.
Рідна бабуся згадала про онучку, коли відчула себе геть постарілою та немічною. Вона вирішила прийти до онучки, щоб випросити грошей на ліки. А потім вона почала на жалість давити, просила Алінку, щоб вона доглядала за нею. Онучка ж була і доброю дівчиною (про це усі знали), але водночас, і справедливою.
Алінка сказала своїй рідний бабі: «Вибачте, але мені є про кого турбуватися. З інтернату мене забрала тітка Люда. Вона виховувала мене і допомогла на ноги стати. І я впевнена, що вона мене ніколи в біді не залишить!»
Зараз у Алінки є своя сім’я, і вони чекають поповнення. Тітка Люда, яка стала для Алінки мамою, незабаром стане бабусею. І якщо вона виховувала Алінку, то і буде доглядати й за онукою.
