Моя Марія вже десять років у шлюбі, у неї народилося двоє дітей, молодший син тільки нещодавно з’явився на світ. Мій зять Вадим всі ці роки був надзвичайно добрим до мене — завжди допомагав, всі чоловічі обов’язки по дому брав на себе, разом зі своєю сім’єю брав мене два рази на море. Словом, все у нас було добре.
У мене є заміський будиночок, де ми всі разом живемо. Оскільки батьки Вадима давно померли і йому від них нічого не залишилося, а заробітна плата не дозволяла купити власне житло, то я ще десять років тому запропонувала дітям жити у мене. Марії не треба було звикати до нового житла, купляти нові меблі, адже вона залишилася у своєму домі. Та й мені самій жити було сумно, оскільки чоловік давно помер.
Няньчитися з внуками для мене — одне задоволення, відразу згадую себе молодою та повною енергії. Я часто залишалася з дітками, бо Марія хоч і сидить в декреті, але їй також треба було виходити у світ, а зять постійно на роботі, й часу на дитячі забавки у нього немає.
Так от, всі десять років ми ніби жили дружно, поки не народився Михайлик — молодший син моєї дочки. Тоді почалося щось дивне для мене — Марія ходила постійно зла, а Вадим тільки косо на мене дивився. До цього часу у нашому маленькому будиночку вистачало місця всім, а з народженням другої дитини ніби я стала зайвою! Оскільки Марія постійно була вдома, то я почала частіше виходити на вулицю, зазвичай, йшла до подруги в гості, вона живе по сусідству. Це чомусь здавалося зятю ганебним, він почав думати, що я маю завжди сидіти дома, біля онуків.
Мені нещодавно виповнилося 68 років, я не відчуваю себе старою, але мої діти так не думають, точніше зять Вадим. Він вже протягом декількох місяців наговорює дочку, щоб відправити мене в будинок престарілих, мовляв, там мені буде краще… Але я майже все своє життя прожила в цьому домі, тут виростила Марію та ховала чоловіка.
До заміжжя дочки у нас були чудові відносини, вона завжди зі мною всім ділилася, а декілька днів тому зайшла в мою кімнату і почала говорити:
“Ми хочемо зробити тут дитячу, а тобі в тому будинку буде краще, адже ти вже у поважному віці, тобі потрібен спокій та оточення людей свого віку. А ми молоді ще, діти у нас ростуть, їм потрібне місце для комфорту та власний простір”.
Після цього Марія дала мені документи, які я маю підписати, даючи свою згоду на переїзд в будинок престарілих. Тепер моє серце розривається, я не хочу покидати свій дім, але й дітям заважати не хочу. Не знаю, що буде далі, чи витримаю я напору своїх родичів…
