Напередодні дня, коли у нас мало відбутися весілля я все ніяк не могла собі місця знайти. Хвилювалася не на жарт. Серце постійно стукотіло, мене кидало то в жар, то в холод. Та я все списувала на те, що такий день лише раз в житті і це нормально.
Нарешті я вляглася в ліжко, та сон все ніяк не йшов. То ж я сиділа в телефоні. Грала в якісь ігри, дивилася смішні відео. А потім вирішила почистити трохи фотоплівку, щоб мати багато вільного місця на завтрішні фото.
Так я дійшла і до переписок в соціальних мережах – їх теж вирішила почистити. Раптом я помітила, що у запитах давно вже очікує якийсь лист.
Я відкрила те повідомлення. Мені написала дівчина. Виявилося, що вона колишня дружина мого майюутнього чоловіка. А я й не знала, що він був одружений і зараз розлучений. Хоча при знайомстві він мені, як виявляється збрехав.
Та і це ще не все. Та дівчина мені написала, що у них є син, якому сім років. Сином батько не цікавиться. Навіть вигадував, що він не від нього. Все це лиш би аліменти не платити. Та й цій дівчині ні він, ні його гроші не потрібні.
Вона вирішила мене вберегти. Написала, що мій майбутній чоловік ще той альфонс. Буде видурювати в мене гроші на неіснуючі хвороби, точніше на їхнє лікування собі і своїй мамі. Крім того у нього дуже багато боргів і він звик жити за чужий рахунок.
Знаєте, я чомусь вірю цій дівчині. В останньому речені вона мені написала: “Не вір серцю. Не псуй собі життя. Ти дуже сильно об нього поранишся“.
Хоча це вже була пізня година – я зателефонувала їй. Вона одразу відповіла. В розмові був дуже приємний голос. Хоча вона й пошепки розмовляла. Дівчина переповіла мені всю історію їхню.
В нього були ті ж самі ласкаві слова, сюрпризи і подарунки для нас обох. Навіть знайомство було продумане до дрібниць та й таке саме, лиш рік інший.
Потім я врешті ж заснула. Прокинулася від того, що вся моя родина готувалася до свята. Я вийшла на кухню і сказала:
– Весілля не буде. Я передумала. Це не обговорюється.
Запанувала мертва тиша. Мама зателефонувала своєму зятю, який міг би бути. Він приїхав. Запитав мене що трапилося і що я таке говорю.
Я не хотіла цих довгих розмов, його брехні та вигадок. Я сказала кілька слів, які змінили його погляд, позу і тембр голосу. Він здавався не те що розгубленим, а шокованим. Шокованим до неможливості. Точно такого не очікував.
Мої слова були зрозумілі лише йому. Всі інші присутні у кімнаті лише здивовано переглядалися між собою.
– Людмила, Іванко. Доброякісна пухлина і діабет. Я все знаю.
Навіть слова вимовити не міг. Ледве перебирав ногами та попрямував до виходу.
А я зрозуміла, що це таки виявилася правда. Я дякую Людмилі, що вона наважилася і написала мені. Так, вона наче й зруйнувала той день, який мав бути найщасливішим в моєму житті, але одночасно і врятувала мені життя.
