До одруження ми з чоловіком проживали в одному селі. Після того, як ми одружилися, ми переїхали до міста, спочатку орендували квартиру, поки не придбали власне житло за допомогою кредиту. Наше життя було досить звичайним, і ми заробляли на життя важкою працею, щоб виплатити всі борги. Добре що той час по заду, ми вже власники квартири.
Родичі з нашого села часто відвідували нас, часто не попереджуючи, залишаючись на кілька днів. Ми цінували добрі стосунки з ними, але якщо чесно то деколи хотілося змінити місце проживання. Адже бувало таке, що мої родичі їхали від нас, а чоловікові приїжджали.
Ситуація, яка по-справжньому випробувала наше терпіння, почалася, коли старша сестра чоловіка Алла розлучилася з чоловіком. Їй хотілося змінити оточення і вона вирішила переїхати до міста і попросилася тимчасово пожити у нас, поки не знайде собі роботу і винайме житло. Нам нічого не залишалося, як погодитися, адже так нас вчили з дитинства, що треба підтримувати один одного.
Протягом першого тижня вона активно шукала роботу, але незабаром заспокоїлася, проводячи більшу частину часу перед телевізором, або гуляючи містом. Зрештою, її пошуки роботи припинилися. Вона почала цілими днями валятися на дивані, а вечорами по довгу гуляти, повертаючись під ранок. А тоді спала до обіду.
Ситуація погіршилася, коли вона почала без дозволу вторгатися в наш житловий простір, зайнявши шафу нашої дочки зі своїми речами. А ще мене не дуже влаштовувало, те що я мала по суті ще й готувати для неї, та прибирати. Я чомусь стала розуміти колишнього зятя, адже жити з такою господинею не солодко. Кожного разу, коли ми запитував про її пошуки роботи, вона відкидала ідею працювати за малу платню і розповідала про свої плани на те як вона житиме.
Минуло три тижні, і вона почала нав’язувати свої правила і вимоги в нашому домі, вказуючи мені, що готувати на вечерю і як прати, як прибирати. Вона постійно наголошувала чоловікові, що вона старша сестра, а отже він мусить її слухати.
Ми з чоловіком все це терпіли, сподіваючись, що ця фаза скоро мине, жаліли її. Однак настав визначальний момент, який все змінив.
Чотири дні тому у доньки був концерт, ми з чоловіком збиралися на нього, коли в кімнату зайшла Алла і повідомила, що ми всі разом поїдемо в село до батьків. Я була вражена і рішуче відмовилася, висловивши свої думки про її недоречне побажання. Її відповідь була зневажливою, вона звинуватила мене в тому, що я йду на поводу у доньки, що батьки головне, що в нас є, а донька вже не маленька сама виступить. Вона, мовляв, має поважати старших і розуміти, що бабуся і дідусь важливіше її танців і співів.
У цей момент втрутився мій чоловік, якому набридла її зухвалість. Він зібрав її речі і сказав, щоб вона негайно пішла геть, погрожуючи, що в іншому випадку викине їх у вікно. Ображена і скривджена, Алла нарешті пішла. Через годину до нього зателефонувала свекруха, й сказала, що він вигнав сестру у важкий для неї час, що він їх розчарував, бо ж не так вони його виховували. А ще через годину до мене зателефонувала моя мама, й сказала, що їй тепер соромно сватам в очі дивитися, бо я вигнала їхню доньку, у якої таке важке життя. Що я маю зателефонувати й вибачитися та покликати Аллу назад. Та я категорично відмовилася. Мама почала погрожувати, що тепер родичі будуть минати нашу квартиру.
Та нас це не лякає, поки що чотири дні ми живемо як в раю, самі своєю сім’єю. Сподіваюсь, що тепер родичі дійсно будуть менше до нас їздити. Може хтось і засудить нас за таке, так набагато легше.