Рома відчував, що ось-ось він опиниться поруч з дідусем, якого не стало кілька років тому. Він знав, що цього річ йому не прийдеться збирати картоплі й насолоджуватися урожаєм яблук, проте не знав, як до цього підготувати свою кохану Орисю. Як же її про це повідомити?

Рома знав, що дружина радіє кожній добрій новині про його здоров’я, тому, коли йому полегшало, вона ледь стрималась, щоб не організувати свято!

– Нарешті, ти вдома. Хіба це і не є щастя? Ти поруч, все у нас добре й не сваримось ні хвилини!

Виписали Рому місяць тому, у січні. Дружина за цей час встигла звикнути до своїх нових обов’язків, у які входило перевіряти споживання таблеток та щоденно запитувати про самопочуття.

Ще рік тому ніхто навіть запідозрити не міг, що сильний та веселий Роман може просто так впасти на роботі і йому прийдеться викликати швидку. Звичайно, він, як і всі інші щороку проходив обстеження у лікарні, але хіба мало, хто знає, як ці обстеження проходять? Прийшов, а тебе запитали чи скарги є і відпустили. А коли ти чоловік 45-ти років, то й скарг у тебе не має, молодий же ще, а якщо і є, то не по-чоловічому скаржитися.

А того дня все й змінилось. На щастя, чоловік впав якось м’яко й нічого не пошкодив, але це була єдина позитивна новина за той день.

Після того дня, минуло півроку, як із сильного красивого чоловіка Рома перетворився на лисуватого безсилого чоловіка, що тільки зараз знову почав червоніти й набувати живого вигляду.

На дворі був квітень, як дружина вирішила, що час на дачу їхати, посадити трохи городини й поприбирати там, цілу ж зиму не були. Напросився з нею їхати й Роман, як не відмовляла, та він наполіг й почав збиратися. Робив він це довго, бо сили його зовсім покидали.

– Що ти на мене так дивишся? Поможу тобі зараз зібратися, а через місяць ти наберешся сил й знову я буду бігти за тобою позаду! – говорить дружина.

Рома прекрасно розумів, що відбувається. Не буде більше тих моментів, коли він мав сили, щоб з кимось позмагатися у швидкості. Сили та енергія покидали його дуже швидко і він просто ставав немічним. Ліки, звичайно, відтягували цей момент, але не лікували.

Цей рік найважчий у їхньому житті. Вони завжди розуміли й любили один одного, а тут йому доведеться покинути свою Орисю. І як же вона без нього? Ні, звичайно, вона розумна й самостійна, але просити допомоги чи ще чогось – це зовсім не про неї. Вмирати буде, а нічого не попросить. От і як її такій бути тут?

– Ти посидь в тіні, доки я тут лілії досаджу, не хвилюйся за мене, тут робити на 5 хвилин залишилося! – говорила вона, а він злився на неї, що не хоче його навантажувати чи на себе, що такий безпомічний. Він би з радістю весь город сам посадив, аби сили на це були.

Він злився на себе, бо не зміг зрозуміти, коли захворів, не вгледів, як раптом його організм припинив його слухати, а що ж його кохана буде робити? Старший син давно у землі лежить, а молодша донька одружилась й живе закордоном, приїжджає сюди два рази на рік, і то на свята.

Не встиг Роман й оком мигнути, як наступило літо і він уже знав свою долю. Рома відчував, що ось-ось він опиниться поруч з дідусем, якого не стало кілька років тому. Він знав, що цьогоріч йому не прийдеться збирати картоплі й насолоджуватися урожаєм яблук, проте не знав, як до цього підготувати свою кохану Орисю. Як же її про це повідомити?

Річ у тім, що вона була переконана, що у них виде витягти його з цієї ситуації. Вона постійно про це говорила: «Зачекай ще декілька днів і сил у тебе буде більше!», «Не вішай носа, у нас скоро теж будуть світлі дні!»..

І хоча й сили у нього справді з’являлися і здавалось, що ось-ось він повернеться назад до бою, та поселилась у його очах туга така, що жінка не могла дивитися у його очі. Вона розуміла, про що той думає і не могла з цим змиритися. Йому було шкода її, він не міг дивитися, як в її очах, замість вічного вогника веселості, поселилась вічна тривога та страх. Йому було так шкода її, що нерідко він плакав всю ніч, але так, щоб не розбудити її.

Наприкінці серпня, вони прокинулися разом на дачі й Орися запропонувала чоловіку приготувати його улюблену каву з молоком та сирниками. Рома був радий такій перспективі й відпустив її на кухню зі своїх обіймів, а коли вона повернулась, то його уже не було. Він закрив очі й пішов звідси з посмішкою. Хіба не диво?

Орися знала, що таке станеться. Вона готувалась до цього, але коли це сталось виявилась зовсім неготовою.

– Рома, а цього річ твоя улюблена яблуня вродила, як ніколи багатий урожай. Хто ж їх тепер їсти буде? – питала жінка у неба, а її щоками текли великі сльози.