Рoзлyчaюcя! Не можу більше тягнути дві сім’ї. Залишиться сам, можливо, зрозуміє свої пoмилки, та може бути пiзнo

Я живу в місті. Мої батьки давно пoмеpли, тому у мене залишився невеликий будинок у селі. Доля сусідки мене дуже вразила.

Мої дитячі роки теж пройшли в селі. Поряд з нами жила зразкова сім’я агронома та вчительки. У них була дочка Маринка. Ми з нею товаришували, але після закінчення школи наші дороги розійшлися. Нам ніяк не вдавалося зустрітися в селі.

Я часто їжджу до свого будинку, адже це недалеко від міста. У мене тут садок та невеликий городик. Маринина мама ще жива, але останнім часом стала хворіти. Їй потрібна допомога не тільки по господарству, але і в магазин сходити самостійно вона не може.

З Маринкою ми тепер бачимося часто, але тільки через паркан. Вона щодня мотається з міста. Наготує мамі їжі на весь день, привезе хліб та всілякі смаколики і їде до міста. У неї там сім’я.

Тривала розмова у нас ніколи не виходила, адже вона постійно поспішала, щоб встигнути повернутися в місто автобусом.

Цього року ми з чоловіком вирішили провести відпустку в селі на свіжому повітрі, оскільки всі заощадження витратили на купівлю нового авто.

Одного дня я помітила, що на подвір’ї подруги бігають її діти, та й Маринка не поспішає на автобус. Я по-дружньому привіталася з нею та запросила до нас на вечерю, адже у нас в той день була річниця весілля.

У садку ми ще минулого року поставили альтанку, бо любимо їсти на свіжому повітрі. Чоловік на мангалі жарив шашлик, а я в казані зварила козацької каші, прямо як в дитинстві. Маринка прийшла з букетом квітів та набором чашок. Казала, що ледве доробила заплановану роботу, бо слина вже текла від пахощів.

Чоловік повечеряв та й пішов відпочивати, а ми з Маринкою розмовляли майже до світанку. Складна у неї доля. Виявляється, в село вона переїхала на зовсім, адже подає на розлучення. Каже, що набридло життя на два доми.

Маринка з чоловіком жили вже 10 років. У них є двоє чудових діточок – хлопчик і дівчинка. Доки батьки були молодші, то допомагали подружжю, адже в місті дуже важко жити на мінімальну зарплатню.

Маринка народила дітей одного за одним, тому у неї був затяжний декрет. Весь цей час вони жили за державну допомогу та невелику чоловікову зарплату. Коли дочці виповнилося 2 роки, вона віддала її до дитячого садка та змушена була вийти на роботу.

Її чоловік Антон працював звичайним менеджером, але він не був ініціативним, тому ніякого кар’єрного зростання у нього не було. Зарплата теж залишалася на місці. Ні про які підробітки в нічну зміну не могло бути і мови. Як це він з вищою освітою піде розвантажувати вагони?!

Натомість у Маринки не було вибору. Вона вдень працювала продавцем, а після закінчення зміни залишалася, щоб прибирати в магазині. Їй була дорога найменша можливість заробити. Жінка нароблялася на роботі, а потім приходила додому і починала домашнє прибирання. Діти і побут так само залишились на ній. Чоловік все повторював, що прибирання – то не чоловіча робота. В такому ритмі вона прожила 5 років.

Коли мама захворіла, їй доводилось тягнути ще одне господарство. Чоловік і тут викрутився:

– В село не поїду. Твоя мати, ти її і доглядай.

Маринкине терпіння луснуло після чергової сварки, в якій чоловік дорікав купою немитого посуду та брудною підлогою. А жінка фізично не могла все встигнути. Та й надіялась, що совість у Антона таки проснеться та стане їй допомагати.

Звичайно, в селі зовсім інше життя, але тут рідні стіни, а головне – повага близької людини. Маринка ще не знає, як буде жити далі, але все-таки надіється, що чоловік зрозуміє свої помилки та перший прийде миритися. А поки що у жінки є про кого турбуватися.

Ситуація у Маринки зовсім не весела. З огляду на те, який, за її описом, Антон ледащо, він швидше за все знайде коханку, яка буде йому і домогосподаркою за сумісництвом. Як добре, що у нас з моїм чоловіком все добре.