«Розумієте Аріна Антонівна, мене звуть Ян і мені здається я можу бути… Ну як сказати… В мене є підозри, що я ваш син»

Нещодавно дівчині стукнуло 18 років. Вона вже працювала. Але в той день її вирішили звільнити, бо вона ніби то не впоралася з задачею, яку їй придумала старша колега. Тоді вона прийшла додому скоріше. І застукала свого коханого в ліжку з якоюсь дівицею.

Того ж дня, ввечері, мама натякнула дівчині, що не варто тій повертатися додому, бо її новий чоловік хоче пожити без дітей. Так ще й наступного ранку тест на вагітність показав дві яскравих лінії. І ще один. І ще один. Сумнівів не було, дівчина вагітна.

Всі ці дев’ять місяців їй було дуже важко. Жила то в подруг, то в знайомих, то на вокзалах, то в метро. Бралася за будь-яку роботу, яку пропонували. Проте зимою з цим було дуже важко. Було, що сиділа біля храму та жебракувала.

В ніч з тринадцятого на чотирнадцяте, в 00:37, на світ народився здоровий та міцний хлопчик. Він був спокійним, дуже теплим та приємно пахнув. Це був запах щастя, яке, на жаль, дівчина не довго могла відчувати. Їй не було де жити, не було роботи. Вона би не вижила з дитиною на руках. І вона не хотіла, щоб її дитина страждала разом з нею.

Тому вона віддала дитину людям, які дуже хотіли її мати, але не могли народити власну, поклавши його їм під двері квартири. Вона написала записку, де казала, що дуже любить сина, але не хоче щоб він страждав з матір’ю, яка навіть де жити не має, тому надіється, що в нього буде хороше життя з хорошими батьками. Поклала записку в корзинку з дитиною натиснула на дзвінок, голосно постукала та втекла. Вона переконалася, що двері відкрилися, стоячи поверхом нижче та що сина забрали до квартири.

***

Столиця. Всі готуються активно до зустрічі Нового року. Повсюди гірлянди, новорічний декор, музика, сміх та радість. Червоний красивий елегантний мерседес стояв на парковці сам-один. Вона знову приїхала перша.

Охоронець поспішаючи відкрив двері для жінки, а вона подякувала, кивнувши головою та привітавшись з ним, вицокуючи шпильками своїх підборів по пустому коридору власного бізнесцентру та зайшла до свого кабінету. Вона сіла за робочий стіл, перекинула листок календаря, як вона робить завжди, було чотирнадцяте число.

В кабінет зайшла секретарка, яка, як завжди, за розкладом принесла каву для своєї начальниці. А також повідомила, що до неї на прийом без запису хоче потрапити хлопець і запитала, чи прийме вона його, чи ні. Жінка глянула на себе в дзеркало та сказала запросити юнака до неї.

В кабінет зайшов хлопець років двадцяти. Високий, красивий. Він ніяковіло зайшов та не знав, як почати розмову.

– Доброго ранку, юначе! – почала жінка, – Що вас до мене привело?

– Доброго ранку! – несміливо відповів хлопець. – Розумієте Аріна Антонівна, мене звуть Ян, і мені здається я можу бути… Ну як сказати… В мене є підозри, що я ваш син…

Аріна затамувала подих і забула, як дихати. Серце билося як навіжене, і вона ледве трималася, щоб не почати плакати. Хлопець подумав, що вона злиться, вирішив розповісти, чому він так думає:

– Я не повністю впевнений, якщо захочете, то потім зробимо ДНК, я заплачу за це. Я просто народився чотирнадцятого числа, двадцять років тому. Батькам мене підкинули, вони казали, що мою біологічну маму звуть Аріна, і вони зберегли записку, яку вона залишила в корзинці зі мною.

Аріна впізнала записку. На старенькому клаптику паперу записано те саме побажання та вибачення перед сином її почерком. Сумнівів не було – це точно її син. Вона не могла надивитися на дорослого красивого сина, якого вона колись мусила залишити, щоб не прирікати на страждання, через вона проходила ті всі холодні та голодні роки. Вона бачила в ньому знайомі риси, свої вуха і очі, а ще довгі вії, які були характерні для всієї родини Аріни.

Аріна нарешті знайшла те материнське щастя, яке втратила стільки років тому.