Самотня бабуся з двома торбами по 12 кілограмів, подарунками від рідних, поверталась з гостювання у селі й очікувала на пероні побачити свого сина, але його не було й Віра не знала, що її тепер робити!

На пероні стояла самотня бабуся з двома великими торбами по 12 кілограмів. Все це були подарунки від її рідних, що так щиро її пригостило сільськими продуктами. Вона відмовлялась, але сестра була наполеглива й сказавши, що син її все одно має зустріти відправила на поїзд. Сина й близько не було. З поїзда вийти допомогли незнайомі люди, а як далі бути навіть не здогадувалась.

– Не витримую я вже, Олю. Сил моїх на це все не має. От вчора, дзвонить мені невістка й каже: «Бабцю, ви завтра приїдьте, прошу вас, бо я щось прихворіла, і температура, і горло болить і слабкість. Боюсь сина заразити, ви ж знаєте, як це воно». А я її твердо: «Ні, Ганнусю, не приїду цього тижня. Не має мені чого у місті робити зараз. Я на дачі. А ти одягай маску й провітрюй кімнату й все добре буде” – поділилась Віра з подругою.

– Та що ж ви так? Не по-людськи ж! Її ж погано, а малятко у чому винне? Чому страждати повинне, коли у нього є здорова бабуся? Даремно ви так зробили, щоб не було, та рідні вони вам! – відповіла подруга.

– Та хіба ж це рідні? 6 років вони одружені та 5 років я все для них робила! Хліба недоїдала, щоб їм нового дивана купити, чи ремонт зробити! Щоб моїй невістці вгодити, я подарувала всі свої збереження, а вона тільки й скривилась невдоволено.

– Ох, а я й не знала, що оце ти всі зароблені гроші їм на добро витрачаєш.

– Звичайно ж, я. Вони всі свої гроші витрачали на новомодну техніку і поїздки закордон на відпочинок, а мене, що горбатилась на них, на відпочинок ніхто не покликав. Щоб вони мали зараз? А нічого! Коробку з одягом і гаджети! Бо ремонти я їм робила, шафи купляла я і навіть у спальні все куплене мною! Ах, що вже говорити про ті гроші…. А те, що я, коли у Ганусі були проблеми з вагітністю оббігала абсолютно всі лікарні, знайшла найкращих спеціалістів, віддала все, що мала, щоб тільки лікували її. Щодня ганяла з одного кінця міста в інший на маршрутках, щоб її чого смачного домашнього привезти, а перед випискою всю квартиру до блиску довела, а вони й «Дякую» не промовили!

– Та у всіх так, Віро. Діти звикли, що батьки все для них й для них, то й думають, що все життя так має бути.

– Але ж це повинен бути двосторонній обмін! У мою ж сторону жодної допомоги не було. От недавно домовилась з сином, що він забере мене з поїзда. Я до сестри їздила у село, і ти думаєш, виходжу я з поїзда, чекаю його, вона там мені всього понадавала на 2 торби по 12 кілограмів! І що ти думаєш? І тут допомоги не отримала.

– А що ж так? Невже невістка заборонила йому їхати?

– Та ні, але подзвонила мені й почала зі мною сваритися, що от я така егоїстка, не подумала, що син на роботу має їхати через дві години, а він поки мене забере, поки додому через всі пробки довезе, то й на роботу запізниться, а начальник у них суворий!

– Ну, й тут їх зрозуміти можна. У Ганусі роботи не має, а як твій Петро роботу втратить, то нащо ж вони жити будуть? Я теж колись відпрошуватися не любила.

– Ну, для дитини він хоч щодня може відпроситися, щоб завести їх у поліклініку, а для рідної матері не може? Дивне тоді у них керівництво. Попри розмову з невісткою, яка відбулась ввечері, я була переконана, що син приїде, все-таки ми домовились і яким було моє здивування й розчарування, коли зачекавши його двадцять хвилин, я була змушена їхати таксі.

– А як же ти з тими торбами?

– Та добрі люди мені на шляху трапилися, допомогли до таксі донести, а таксист навіть до 5-го поверху висунув їх, хоч й видно було, що поспішав. Отак чужі люди мене пошкодували, а свої егоїсткою й назвали та навіть не поцікавились, як я доїхала. Тепер я до них вирішила так само ставитися. Не хочу більше грати у цю гру в одні ворота.

Ольга ніжно подивилась на подругу й зрозуміла, що це рішення одне з найважчих у житті Віри, тому що раніше вона ніколи не відмовляла рідним у турботі та підтримці, але вони не залишили її вибору.