Сергій не сказав доньці, що він її рідний батько

Їхала я потягом до подруги у гості. Вона жила поблизу моря, а я там ні разу не була. Тому не відмовилася від такого відпочинку і прийняла її пропозицію приїхати до неї. У мене немає ані чоловіка, ані хлопця, тому треба було розфарбувати чимось дні моєї нудної відпустки.

Моїми сусідами в купе були чоловік років сорока та гарненька кудрява дівчинка. Я зрозуміла, що це були батько і дочка. Дівчинка весь час запитувала чоловіка, чи скоро вони приїдуть? А він відповідав, що ще трішки залишилося.

– Ваша донька? – запитала я.

– Так, ми з дружиною її вдочерили. Але вона нам як рідна! – він міцно обійняв дівчинку і гордо посміхнувся.

– Вибачте, – зніяковіла я. – Я не знала. При дитині таке, напевно, запитувати не потрібно було.

– Нічого страшного. Марійка все знає і все розуміє. Мама її загинула в автомобільній аварії чотири роки тому. У нас з дружиною дітей немає. Вона не могла завагітніти тривалий час і лікарі поставили діагноз – безпліддя. А маму Марійки я знав ще з дитинства. Тому я не міг залишити дівчинку, щоб її забрали до дитячого притулку.

Ми розговорилися. Чоловіка звали Сергієм. Він розповів, як довго збирали документи, щоб удочерити Марійку, скільки перепон зустріли на своєму шляху до омріяного щастя. Сергій розказав, що їдуть до тещі в інше місто. Дружина поїхала ще декілька днів тому, бо у мами серце прихватило. А вони з донькою змогли придбати квитки лише на сьогоднішнє число.

– Я вперше бачу, щоб нерідну дитину так любили. Ви, напевно, дуже хороші та добрі люди з дружиною. – поділилася я своїми враженнями.

– Ви знаєте, життя таке непередбачуване…

Дівчинка, видно, втомилася від спеки і задрімала на колінах у Сергія. І тоді він тихо продовжив свою сповідь:

– А взагалі, Марійка – моя рідна донька.

– Як це так? – здивувалася я.

– У нас з її матір’ю у минулому стосунки були. А коли вона завагітніла, я злякався відповідальності. Не те, щоб я відмовився від доньки… просто одружуватися не став… Я приносив продукти, речі, ляльки для малечі. Люся, її мама, не відштовхувала мене. Думала, що я колись одумаюся. А Марійка весь час вважала, що я просто дядько їй. Люся загинула, а я так і не наважився зізнатися дочці, що я її рідний батько. Побоявся, що вона не буде мене любити так, як зараз.

– А Ваша дружина? Що вона на це казала?

– Вона теж не знає про це. Я думаю, що не зраділа б звістці, що у мене дитина від іншої жінки. Можливо б через те, вона теж би не сприймала Марійку як рідну.

– Вибачте… Але якщо вже мова про це зайшла, то, може б, варто було їй сказати правду? – втрутилася я в його монолог.

– Можливо… І колись я неодмінно все розповім… Просто тоді… Коли Люся загинула… Марійка – моя дочка, і я не міг залишити її. І дружину свою я безмежно люблю. Я відчуваю себе зараз найщасливішим чоловіком у світі. – посміхнувся Сергій.

На наступній зупинці мій співрозмовник зі своєю Марійкою зійшов із потягу. А я сиділа в думках: яке цікаве та непередбачуване життя, а Сергій – хороша людина, бо врешті-решт не залишив свою доньку.