Навіть не знаю, як вам сказати… Ми зaryбили вашого сина

Оксана дуже поспішала зі своїм маленьким синочком Михайликом до дитячого садочку. Хлопчику виповнилося лише 5 років, й нещодавно його перевели до середньої групи. Дитячий садочок був поруч з будинком. Стара, ще paдянська, двоповерхова будівля. Кожна група мала окремий вихід на вулицю.

Малюк дуже не хотів йти до дитячого садочку та цілий ранок плакав, капризував та довго вдягайся. Саме тому вони тепер запізнювалися. Так було кожного разу коли вона намагалася завезти його у садочок після вихідних. Його ледь можна було розбудити. Вони прийшли до садочка останніми, але на вулиці ще було темно, адже за скоро вже мала початися й зима.

Оксана допомогла Михайлику переодягатися в спортивний костюм й передала його виховательці, а сама пішла на роботу. Але ще не встигли вона навіть зайти до свого офісу, як зателефонували з садочка.

– Оксано навіть не знаю, як вам сказати… Ми загубили вашого сина й не можемо його ніде знайти, – перелякано говорила вихователька в слухавку.

– Як зник? – шоковано промовила Оксана та ледь не випустила з рук стакан з кавою. – Я вас не розумію. Скоро буду.

Оксана зателефонувала на роботу та повідомила, що в неї сталася надзвичайна ситуація з дитиною, а сама чим швидше на таксі полетіла до сина. Що вона тільки не нафантазувала собі по дорозі. Серце калатало наче скажене.

– Де моя дитина? – Було перше її питання, коли вона відчинила двері групи.

– Я не знаю. Ми вже шукали по всій будівлі, але його ніде немає. Одяг та взуття залишилися в шафі. Оксана не знала навіть, що говорити. Їй було абсолютно начхати, що одяг залишився. Вона лише хотіла знати, де знаходиться її маленький синочок.

– Розповідайте, як все сталося, – трохи взявши себе у руки, сказала Оксана.

– Хлопчик грався разом з іншими дітьми, але після того, як я пішла перевірити, чи готовий сніданок, він зник.

– Як довго ви перевіряли, чи готовий сніданок, – нервового спочила нападати на виховательку Оксана. – Ніколи не повірю, що за кілька хвилин хлопчик міг зникнути з дитячого садочка.

Але сперечатися далі було марно. Мама разом з вихователькою ще раз обійшли будівлю. Вони заходили до інших груп та навіть спустилися до підвалу, але ніде його не було. Оксана була в розпачі. Вона сиділа та майже плакала, коли до неї підійшла маленька дівчинка.

– Тьотя Оксана я бачила вашого Михайлика. Я дивилася у вікно, коли він йшов вулицею ось в сторону, – показали дівчинка пальцем, коли вони разом з Оксаною підійшли до вікна. Вона вказувала в сторону їхнього будинку, адже його було видно з вікон.

Оксана нічого не сказала та швидко вибігла на вулицю. Жінка побігла до свого дому. Наче камінь впав з душі, коли біля під’їзду вона побачила свого Михайлика. Він був в одному светрі та легеньких спортивних штанах. Після своєї пригоди хлопчик отримав запалення легень. Вони з Оксаною довго лежали в лікарні, але коли виписалися, то вона одразу пішла та написала скаргу на виховательку, адже вважала, що це повністю її провина. Вона не догледіла за дитиною.

Від місцевого відділу освіти жінка дізналася, що виховательку звільнили, а завідувачу відмовили в премії. Але Оксана все одно перевела свого Михайлика до іншого садочка, хоч він був й далі від будинку, але так жінці було спокійніше за сина.