Щастя приходить до тих, хто в нього вірить
У восьмому класі після шкільного новорічного свята Олеся втекла з Романом. Їм захотілося побути наодинці, і раптом пішов сніг — великий, пухнастий, ніби хтось розтряс у небі перину з лебединим пухом… А сніг летів і летів.
Роман узяв долоні Олесі й притулив до губ. Вони були холодними, а він грів їх своїм подихом. Вони дружили з дитинства, але тепер їхні стосунки перейшли на новий рівень. Обоє розуміли, що дитинство вже минуло — хоч і не знали, куди саме воно пішло. Та вони все одно були разом. Мріяли, що так буде завжди.
«Боже, як же це давно було… — думала Олеся. — І де тепер Роман?»
У тридцять два роки вона ще не була заміжньою. Так склалася доля, і цю долю змінила її мати Ганна. Якби не вона, життя Олесі пішло б зовсім іншим шляхом.
Вона росла звичайною дівчинкою — любила грати, бігати, стрибати разом із вірними друзями Романом і Тетяною. Роман із першого класу носив їй портфель, допомагав з математикою, захищав від собак і хуліганів. Сам він мешкав у сім’ї, де батько пив, часто виганяв дружину з сином із хати, і ті ночували в домі Олесі.
Ганна щоразу питала матір Романа:
— Маріє, ну навіщо ти терпиш? Розлучися з ним, це ж не життя…
— Живу заради сина, — відповідала вона.
— Та не можна так! Що Роман з цього навчиться? — а Марія лише знизувала плечима.
Після таких розмов мати часто казала доньці:
— Олесю, дарма ти везешся з цим Романом.
— Мамо, він найкращий друг — добрий і сміливий! — заступалася Олеся.
— Виростеш — побачиш. Стане таким же, як і його батько. Невже інших хлопців нема?
Та Олеся не слухала й бігла до Романа. Він був її вірою й правдою. Разом вони виховували в собі сміливість: пливли на глибину в річці (він завжди був поруч, бо Олеся плавала невпевнено), стояли на кручі і одного разу ледь не впали.
З роками їхня дружба тільки міцнішала. Сусідка Тетяна теж часто бігала з ними, і вони дружили втрьох. Та, підорослішавши, Тетяна почала цікавитися Михасем із паралельного класу, тому трохи віддалилася від друзів — і вони її розуміли.
У восьмому класі після Нового року Олеся невдало впала й зламала ногу. Перелом виявився настільки складним, що вона потрапила до лікарні надовго.
Ганна плакала:
— Доню, як же так? Тепер залишишся кульгавою назавжди…
Та Олеся боролася. Поклялася собі швидше одужати. Навіть лікар сказав матері, що у неї дуже наполеглива донька й усе в неї вийде. Незабаром вона зробила перший крок, потім другий — спочатку на милицях, а потім із тростиною.
Її навідували однокласники й навіть класний керівник. А Роман із Тетяною взагалі не з’являлися. Хіба що Роман приходив щодня — ніс пиріжки з капустою, малинове варення, книги, які вона так любила читати.
Потім її виписали, але вона все ще кульгала, і нога іноді боліла. Лікар порадив Ганні змінити клімат і вивезти доньку — що вона й зробила.
— Доню, ми їдемо на південь, до моєї сестри Марії, назавжди. Так порадив лікар — морське повітря допоможе тобі одужати.
— Мамо, я не хочу! У мене там нікого немає, а тут — усе… — але Ганна не слухала.
Вони поїхали в невелике село біля моря, де жила сестра матері.
Прощання з друзями було важким. Особливо засмутився Роман — і Олеся теж.
— Щоб не сталося, Олесю, не забувай мене. А я тебе точно не забуду. Будемо листуватися, — Роман обійняв її й міцно поцілував у губи. Це був їхній перший справжній поцілунок.
На новому місці Олеся з матір’ю оселилися в рідних. Вона відразу написала листи Романові й Тетяні, але ті листи не дійшли до адресатів. І, звісно, вона не отримала відповіді — адже вони не знали її нової адреси. Постаралася Ганна. Вона була рада, що вивезла доньку від Романа, а Олеся подумала, що друзі її зрадили.
У новій школі її прийняли погано. Вона кульгала, а діти — хоч і не маленькі, дев’ятикласники — жорстоко кепкували й кликали її «кульгавкою».
Друзів у Олесі не було. Вона постійно читала, часто згадувала Романа й ображалася на нього: ще не встигла виїхати, а він уже й писати не захотів. Вона відправила ще кілька листів, але так нічого й не отримала.
Після школи Олеся вступила до інституту. Коли в неї була сесія, Ганна поїхала в рідні краї — їй терміново потрібно було вирішити справи. Олеся не змогла поїхати. А може, Ганна спеціально обрала цей час — адже тоді й донька захотіла б їхати разом.
Олеся з нетерпінням чекала матір, щоб довідатися про все.
— Забудь цього зрадника Романа, доню, — сказала та відразу. — Він уже одружений, і в них дитина. Ніколи він мені не подобався…
Олеся була в розпачі. Вона заглушувала біль навчанням, закінчилаІ от тоді вона зрозуміла, що справжнє щастя було так близько — воно чекало на неї у дитячих спогадах, у теплі його долонь і у вічності того першого поцілунку під снігом.
