Олена прокинулася в особливому настрої. Сьогодні їй виповнилося вісімнадцять. Вона відчувала, що цей день буде незвичайним. У серці вже співало, передчуття чогось чарівного наповнювало її, а найбільше мріяла вона про каблучку — тоненьку, з крихітним діамантом.
— З днем народження, дочко! — у кімнату увійшли батьки. Мама тримала в долоні крихітну коробочку, а тато сяяв від гордості.
Олена схопилася, розкрила коробочку й, затримавши подих, наділа каблучку на палець.
— Вона неймовірна… Дякую вам! Але ж вона, мабуть, дуже дорога…
— Ти в нас одна, Оленко. На такий день нічого не шкода, — усміхнувся батько.
— І це ще не все, — підморгнула мама. — Ми з батьком вирішили: раз у нас відпустка, а в тебе канікули, їдемо на море. Вже все зібрано, валізи в авто!
Олена не вірила своєму щастю. Море! Сонце! Купальники! Подруги позаздритимуть — особливо Марічка, яка завжди хвалилася своїми подорожами.
Дощ за вікном уже стих, коли родина виїхала за місто. На трасі було багато машин. Олена дивилася у вікно, мріючи про те, як повернеться засмагленою та щасливою…
А потім — темрява.
Вона отямилася у білій палаті. Усе тіло боліло, кожен рух відгукувався нестерпним болем. Біля неї похилилась жінка в халаті, поправляючи подушку.
— Тихше, доню… Не ворушись. Зараз покличу лікаря.
Олена ледве ворухнулася. І тут же — жахливий страх.
— Де мама? Тато?! Я хочу їх бачити!
Лікар похилого віку в окулярах сів поруч. Він був спокійний і суворий.
— Олено… Сталася аварія. Ваша машина зіткнулася з вантажівкою. Батьки… вони не вижили. Ти залишилася одна.
Світ розвалився. Тіло пронизала не біль — пустота. Олена не вірила. Ні, її тато не міг… Він завжди їздив обережно…
Але слова лікаря виявилися правдою.
Минали дні. Олена лежала під крапельницями, і кожного разу, засинаючи, кликала батьків. Одного разу лікар сів біля її ліжка й тихо сказав:
— Олено… ти перенесла дві дуже складні операції. Ми тебе врятували. Але ти… більше не зможеш мати дітей. Пробач…
Це був другий удар. Глибокий, як ніж у серце.
Після виписки виявилося: з рідних — лише бабуся по батькові, і та живе в глухому селі, хвора й самотня. З близьких — лише подруга Марічка, та й та, здавалося, приходила більше з почуття обов’язку. Декілька разів вона приводила хлопця на ім’я Ярослав, з яким Олена гуляла в парку. Але незабаром він зник.
А одного разу Марічка прийшла не сама — з Андрієм. Той одразу звернув увагу на Олену. Її мовчазність, глибокий погляд. І коли почув про трагедію, захотів стати для неї опорою.
Він почав з’являтися все частіше. Іноді без Марічки. Гуляли удвох. Олена оживала. Вперше за довгий час сміялася. І боялася: як би не образити подругу. Вирішила поговорити.
— Марічко… Пробач, якщо ти ображаєшся через Андрія…
— А ти, якщо я ображаюся, кинеш його? — холодно посміхнулася та.
Олена збентежилася:
— Ну що ти, я… просто не хочу втратити тебе.
Марічка кивнула, але в очах у неї затаїлася злоба.
— Ця каліка… А Андрій ще й віриться. Я б їх ніколи не познайомила, якби знала, чим усе обернеться…
Андрій же ніби не помічав шрамів Олени. Він бачив лише її очі. Приносив квіти. Говорив, як сильно її кохає.
І Олена розквітала. Але страх не відпускав. Одного разу вона вирішила довіритися Марічці:
— Лікар сказав… я не зможу мати дітей. Як йому про це сказати? Він же піде…
— Звичайно, скажи, — з удаваною турботою кивнула Марічка. — Він має право знати…
Насправді ж Марічка зараз же побігла до Андрія. Розповіла все — у своїй манері.
— Олена не зможе народити. Не знаю, чи скаже вона тобі сама… але ти повинен розуміти, з ким маєш справу.
Андрій мовчав. Дивився на неї довго. Потім сказав одне:
— Дякую. Більше нічого не кажи.
І пішов.
Олена чекала його вдома. Ходила по кімнаті, збиралася з духом.
Коли він увійшов, вона сказала, тремтячи:
— Мені треба щось тобі сказати…
Він підійшов і обійняв:
— Не треба. Я все знаю. І кохаю тебе. Так само.
Вона навіть не встигла запитати, звідки він дізнався. Важливим було одне — він поруч.
Весілля було скромним, але щасливим. А потім одного разу він промовив:
— Давай візьмемо дитину з дитбудинку?
Вона розридалася. Це було її порятунком.
Так у них з’явилася маленька Софійка.
Дівчинка росла улюбленицею. Олена пестила доньку без міри. Все — найкраще. А коли Софійка пішла до школи, Андрій почав хвилюватися.
— Ти не бачиш? Вона не вчиться. Маніпулює тобою…
— Усі дівчата фарбуються, — відмахнулася Олена. — Не чіпляйся.
Софійка хитрила. Ховала телефон, вдавалаСофійка з часом зрозуміла, що справжнє щастя — не в обмані, а в любові, яку вона колись відкинула.
