Сходила у гості й тепер лежу хв0ра з тиском! І хто мене лише туди погнав?

Мій син дуже молодий, тому, коли він повідомив про одруження, я просила його ще почекати й не поспішати. Проте його було неможливо переконати, він вперся у те, що кращої не знайде, і все на тому. Тут і проявився його батьківський характер – спочатку зробити та лише потім вигрібати наслідки.

Ось хочу я вам розповісти, як вирішила до них у гості навідатися. Це були вихідні, я попередила їх ще ввечері, що наступного дня приїду. Сама ніколи не любила, щоб хтось приїздив без запрошення.

Перші 5 хвилин вони мене радо зустрічали, а потім син пішов у майстерню, мав ще якусь роботу, а невістка сіла у телефон, і я біля неї. Чекала поки хоч чаю запропонує, через хвилин 10 вона опам’яталась і запропонувала мені самій зробити собі чаю на кухні. У мене ледь дар мови не пропав. Що ж це за гостинність така, де гість має сам для себе чай готувати?

Зараз вони живуть у будинку, який дістався мені від мами. Довгий час він стояв пустим, а тепер я запропонувала синові пожити там з нареченою, мов, поки на свою квартиру не зароблять, то це хороший початок. Проте переписувати на нього будинок я не поспішала. Не знати, як складеться їхній ранній шлюб, а поки я жива, то й переживати немає про що.

Через пів години до невістки приїхав кур’єр з великою посилкою – там були нові речі. Покликала сина і почала нам вихвалятися своїми новими «тряпками» від брендів, мов дісталися їй за копійки, хоча за такі копійки я могла б цілий місяць спокійно жити. І навіщо їй скільки того одягу, коли працює дистанційно і гуляють вони досить рідко? Лише гроші сина на вітер витрачає, які він важкою працею заробляє.

Від такого повороту подій я ще більше засмутилась. Невістка тільки підтвердила мої слова, що син дуже поспішив з таким рішенням. Хотіла з ним знову поговорити, а він все за своє: «Кохаю і ніколи не розлучуся».

А одяг – це ще ж не найгірше. У них там холодильник пустий, у хаті безлад, син голодний, радів, що я приїхала і щось приготувала. Страшно уявити, що тут буде, коли діти з’являться!

От повернулась додому і все ніяк від тої поїздки відійти не можу. Не полишають мене злі думки по нещасливу долю сина. Це ж він все життя працюватиме на її забаганки, а вона навіть пальцем поворухнути не може. Говорю йому, що чекатиме на їхніх дітей, а він рукою махає, говорить, що і так якось виховають.

Думала вже свекрусі почати дзвонити. Нехай поговорить зі своєї донькою, навчить її жити, а то вона зовсім розлінилась, лише носом вертить, що всього їй мало…

Що ви про це думаєте?