У маленькому прибережному містечку, в час нестабільних часів, мої батьки ніколи не допускали думки про те, що в їхньому житті з’явиться ще одна дитина. Моя мати боролася з важкою депресією, а батько, втомлений постійними заробітками, шукав розради в розпиванні спиртних напоїв та веселих компаніях, часто був відсутній у нашому житті. Наш дім був оповитий атмосферою відчуженості, оскільки кожен займався своїми справами, а ми з братом відчували лише мамину любов. Від батька байдужість, а від баби, батькової матері, якусь ненависть.
Але доля приготовила нам сюрприз – літній відпочинок у мальовничій гірській місцевості. Радість бігати по луках, купатися в чистих озерах і ласувати місцевими делікатесами підняла дух моїх батьків, знявши тягар виживання з їхніх втомлених плечей. Вони заново відкрили одне одного, тримаючись за руки й неквапливо прогулюючись, так, ніби вони юні й закохані. Хоч мені тоді було десять та я пам’ятаю все.
Коли ми повернулися, я став помічати, що моя мама дуже часто тихо плаче на кухні. Спочатку я поставився до цього зневажливо, але незабаром її сльози стали регулярним явищем, переплітаючись з наростаючими проблемами у відносинах між моїми батьками. Ясність внесла мамина подруга, я почув від неї, що в нашій сім’ї очікується поповнення, небажане і таке, що зустрічає опір з боку всіх. Відчай навис над нашою скромною оселею, кидаючи тінь навіть на нас, дітей.
Негаразди проявлялися з самого ранку мама постійно була заплаканою, а батько постійно на підпитку, сердитий і незадоволений. Жодного дня вони не проводили без сварок.
У цьому заплутаному лабіринті емоцій рішення моєї матері виносити цю дитину ставало дедалі непохитним. Попри шалені протести батька, вона залишалася рішучою, відмовляючись розглядати будь-яку альтернативу. А ще добряче псувала їй нерви баба. Щодня вона ходила за мамою і запитувала навіщо плодити злидні. Кожного дня кричала, що ми й наша мама зруйнували життя її єдиного сина.
І хоч ми з братом були малими, мені майже одинадцять, а братові вісім ми вирішили заступитися за маму і підтримати її. Ми стали для неї опорою, пропонуючи любов і підтримку. Сльози мами припинилися, коли ми з Андрієм покликали маму на серйозну, як ми тоді вважали, чоловічу розмову.
– Мамо, ми знаємо, що в тебе скоро народиться дитина, а ще ми знаємо, що плакати не можна, бо дитині буде погано. Ми вирішили, що ми будемо все робити та допомагати. А на батька і бабу ти не дивися, вони просто злючки. Головне що ми тебе любимо. – сказав я
-Мамо, а може в нас сестричка буде? Можна я назву її Танею? – сказав малий Андрій.
Згадуючи минуле я розумію, що ми з братом були єдиними хто її підтримав. Жаль, що не було в мами батьків, чи рідних брата, чи сестри.
Батько ж продовжував тиснути на маму: “Якщо ти вирішиш залишити дитину, наша сім’я розпадеться”. Мама ж у відповідь перейшла жити до нас в кімнату.
Ранок, коли народилася наша Тетянка я запам’ятав на все життя. Мама мене розбудила о п’ятій ранку і прошепотіла, що вже їде машина швидкої допомоги, яка відвезе її до лікарні, і запевнила нас, що повернеться з нашим новим членом сім’ї. О восьмій ранку я повідомив про це батька. Він одразу почав телефонувати у всі пологові. І коли нарешті прошепотів – “Хлопчики. У нас дівчинка” – він говорив, зі сльозами, що котилися по його обличчю.
З першого ж дня наша Тетянка внесла в наше життя світло і спокій. Вона стала тим центром, який об’єднав нас усіх, зміцнивши зв’язки в сім’ї. Батька я до цього часу так і не зміг вибачити повністю, бабу також, вони могли заподіяти шкоду здоров’ю мами. Я й сам уже батько маленької красуні, й завжди намагаюся бути опорою для дружини. Бо розумію, що діти це відповідальність не мами, а обох батьків.
Завтра ми їдемо вітати нашу Тетянку з шістнадцятиріччям. Вона наш світловолосий янгол, який завжди займатиме особливе місце у моєму серці.
