Степана знайшли вранці, а пес вив ще з вечора. Ярина чула той вий крізь два паркани, але не вийшла — бо Грім вив часто, і вона вже давно перестала прокидатись від цього звуку. Вій був низький, тягучий, без жодної паузи, і до півночі він став частиною ночі, як вітер або як вода, що тихо дзюркоче у трубах.
Дільничний приїхав під обід, запечатав хату й поїхав. Папери заповнював на капоті, курив і блимав на пса, але ближче не підходив. Сказав Ярині через паркан, що тіло забрали в район і що треба шукати родичів. Тоді грюкнув дверцятами й поїхав дорогою, залишивши в грязюці дві глибокі борозни від коліс. А пес лишився. Сидів на ланцюзі, витягнувши морду до неба, і з нього йшов рівний, низький звук, як із труби, яку забули закрити. Не гавкіт, не скиглення. Виття. Таке, від якого ниє десь під ребрами, якщо слухати надто довго.
Ярина стояла біля своєї хвіртки й дивилась через дорогу на подвір’я Степана. Грязюка після нічного дощу лискуче блищала в коліях, і від землі йшов важкий сирий дух, як від свіжої грядки.
Паркан похилився, три штахетини лежали в кропиві, але хвіртка зачинялась на дріт, і дріт був закручений акуратно, в чотири оберти. Старий не лагодив паркан, але хвіртку замикав що вечора. Ярина знала це, бо бачила з кухонного вікна, як він виходив у сутінках і крутив дріт сухими пальцями. Вона перейшла дорогу, розкрутила дріт і ввійшла у двір. Пахло мокрою землею, псиною та чимось кислим — застояною водою з бочки біля сараю.
Грім перестав вити й повернув голову. Рудий, із чорним чепраком уздовж хребта, великий, схожий на вівчарку, яку хтось розбавив дворовою кров’ю. На морді сивина, а очі жовті, мутнуваті, як у старих собак, що бачили більше, ніж треба.
Ланцюг тягнувся від стовпа до нашийника. Товстий, з великими ланками, п’ятиметровий. Ярина знала цей ланцюг сім років. Щоліта бачила з вікна, як Грім ходить по дузі, витоптуючи канавку в землі.
Канавка за роки стала глибокою, по щиколотку, і в ній стояла дощова вода. Узимку ланцюг укривався інеєм, і ланки цокотіли одна об одну на вітрі. Але зараз Ярина помітила те, чого не бачила раніше: з одного боку, там, де ланцюг натягувався найдужче, ланки були протерті до блиску. Метал відполірований, як дверна ручка, за яку беруться щодня. Пес тягнув завжди в один бік. Не метався, не рвався по колу. В один.
Біля стовпа стояла миска. Алюмінієва, пом’ята, з рештками каші. Каша засохла. Крупинки гречки прилипли до стінок, а на поверхні застигла плівка жиру. Поруч друга миска з водою, в якій плавав листок.
Степан погодував пса вранці того дня, коли помер. Або ввечері напередодні. Ярина глянула на миску й поправила на голові хустку, бо руки самі потягнулися до чогось звичного. Сім років вона казала сусідам, що старий мучить собаку. Казала Дзвінці з магазину, казала поштарці Вірі, казала дочці по телефону. Ланцюг, будка, каша — і жодної прогулянки.
Жива істота на припоні. І щоразу, промовляючи це, вона відчувала за собою правду, ту саму правоту, яка гріє краще за піч і не потребує доказів. Правда ж очевидна: собака на ланцюгу, хазяїн мовчить, отже, винний.
Віра-поштарка прийшла за годину, принесла хліб і молоко, бо звикла носити Степанові й тепер не знала, кому віддати. Сказала, що бачила його в суботу, він забирав пенсію й купив два кілограми гречки. Для себе і для пса. Ярина спитала, чи немає у Степана рідні.
Віра замислилась, пригорнувши сумку до боку, і згадала доньку. Соломію. Живе в Калинівці, за трасою, дванадцять кілометрів. Давно не приїжджала. Віра тихо додала:
– Донька пропонувала забрати собаку. Але старий відмовлявся. У мене на пошті навіть телефон її десь записаний.
Ярина промовчала. Подумала: жадний, навіть пса не зміг віддати, якщо сам не справляється. Потім пішла до стовпа.
Карабін на нашийнику заіржавів, і пальці зіслизали з мокрого металу. Ярина терла його, крутила, тиснула великим пальцем на защіпку. Іржа забилась під нігті, і долоні пахли залізом, терпким і холодним. Грім стояв смирно. Не скиглив, не смикався. Просто чекав, ніби знав, що саме зараз мало статися, і витримав ці сім років заради одного клацання.
Карабін піддався. Нашийник зісковзнув з шиї, і Ярина побачила під ним смужку прим’ятої шерсті, світлу, майже білу, як слід від обручки. Пес обтрусився всім тілом — від морди до хвоста. Потім глянув на Ярину. Секунду постояв. І рвонув.
Не до неї, не до миски, не до хати. До паркана. Проскочив між штахетинами, вимахнув на дорогу й побіг. Ярина бачила, як руда спина майнула за кущами бузини й зникла.
Вона пішла на пошту до Віри, треба було зв’язатися з донькою Степана.
А пес тим часом уже перейшов трасу. У тому місці, де дорога робила поворот і машини пригальмовували перед мостом через канаву, він вичекав паузу й перебіг. Звернув на польову дорогу до Калинівки.
Калинівка починалася з трьох тополь і автобусної зупинки без навісу. Грім звернув на другу вулицю, пробіг повз колонку, повз палісадник з жоржинами й зупинився біля хати із зеленим дахом.
Ґанок був низький, на дві сходинки, дошки потемніли від вологи. Двері оббиті дерматином, а в куті оббивка відійшла, звисаючи трикутником. Грім сів біля дверей і заскиглив.
Хвіст стукав по сходинці, і цей стукіт був єдиним веселим звуком за весь день.
Двері відчинились. На порозі стояла жінка — худа, темне волосся зібране у вузол, на руках борошно. З хати пахло сдобою й ваніліном, теплий запах виплив на ґанок і змішався із запахом мокрої землі.
Жінка глянула на пса. Тоді опустилась навпочіпки, взяла його морду в долоні, і борошно з пальців осіло на рудій шерсті білими плямами. Грім ткнувся носом їй у зап’ястя й заплющив очі.
Ярина подзвонила якраз у цю мить. Сказала, що Степан помер. Що пес зірвався з ланцюга й утік.
– Він у мене. Мене Соломія звати.
Ярина тільки охнула — дванадцять кілометрів по трасі!
І Соломія розповіла.
Грім був щеням, коли Соломія ще жила з батьком. Принесла його з селища, місячного, рудого, з одним стоячим вухом. Вигодувала з піпетки, спала з ним на підлозі перший тиждень, бо скиглив і не міг заснути сам. Потім Соломія вийшла заміж і переїхала в Калинівку. Грім лишився з батьком.
Пес бігав до неї. Через поле, через трасу, дванадцять кілометрів в один бік. Прибігав увечері, лягав біля ґанку й чекав. Соломія годувала, гладила, лишала на ніч. Уранці Грім біг назад. Знову дванадцять кілометрів. Перший раз його збили через пів року. Ударило крилом, протягнуло по гравію. Степан знайшов на узбіччі й ніс додому на руках, чотири кілометри. Соломія приїхала на попутці, і вони разом возили пса до ветеринара в район. Шрам лишився на лівому боці, довгий, від ребер до лапи.
Грім вилікувався й через місяць знову втік. Його збили вдруге. Той самий відрізок, той самий поворот. Тріщина в тазовій кістці, три місяці без руху. Степан міняв підстилку двічі на день і виносив пса надвір на руках, щоб той бачив небо.
Після того разу Степан купив ланцюг. Соломія просила віддати пса їй. Степан відмовив. Сказав одне:
– Він повернеться. Завжди повертається. А трасу втретє не переживе.
Соломія сперечалася, не приїжджала пів року. Потім почала приїжджати, але рідше. Потім перестала.
Сім років Грім сидів на ланцюгу.
Степан варив йому кашу вранці й увечері. Гречку, іноді пшоно, з обрізками м’яса, які брав у Дзвінки з магазину за півціни. Перевіряв нашийник, змащував карабін, щоб не прикипів від іржі. Сидів поруч на цурбаку й мовчав. Грім клав голову йому на коліно, і вони сиділи так, аж поки не темніло, два старики, один на цурбаку, другий на ланцюгу. Ярина бачила це з кухонного вікна кожен вечір.
Грім лишився в Соломії. Він був там, куди йшов сім років.
Ярина ще раз зазирнула за хвіртку Степана й зупинилась біля стовпа. Ланцюг лежав у грязюці, згорнутий кільцем. Ярина підняла його. Ланки були важкі, холодні, й один бік блищав, відполірований до гладкості.
Вона повісила ланцюг на цвях, вбитий у стовп. Закрутила дріт на хвіртці в чотири оберти, як робив Степан. Постояла секунду, дивлячись на порожнє подвір’я, на канавку в землі, витоптану по дузі, на цурбак біля стовпа. Потім перейшла дорогу до свого двору й зачинила за собою двері.
Миску вона вимила й поставила в себе на ґанку. Про всяк випадок. Якщо Грім повернеться.
