Мені до роботи йти пішки хвилин двадцять. Тому я ніколи не їжджу на маршрутці чи трамваї. Люблю пішохідні прогулянки і це корисно для організму, адже мозок отримує кисень. І вранці повітря таке чистеньке і свіже, аж любо вдихнути на повні груди.
Сьогодні погода була, як то кажуть “не льотна”. То ж я і вирішила піти на трамвай. Зупинка за десять метрів від мого будинку. А дощ лиється наче з відра і вітер такий сильний, що можна простудитися дуже швидко. Лікуватися кілька тижнів потім не дуже хочеться.
Я зайшла до трамваю, придбала квиток і закомпостувала його. Людей багато не було в такій ранній годині, але вільних місць для сидіння теж не було багато.
Позаду мене сиділи дві бабусі. Обом років біля шістесяти. Красиві такі, інтелігентні. І я стала випадковим свідком їхньої розмови. Та й всі, хто сидів поруч – теж.
Посмішка й досі не сходить з мого обличчя, як я пригадую. Було очевидно, що:
– Ну що, Анно, що тебе болить сьогодні?
– Ти знаєш, я дуже погано спала. Мені наче і хотілося спати, але я хвилювалася що тиск раптом підскочить і все не спала. Час від часу ходила його міряти. Так і до ранку дочекалася, а тиск все ж і не підскочив.
– Ну це не серйозно. Треба тобі щось краще вигадати.
_ А тобі що бракує, га? Думаєш така розумна знайшлася? Певно знову в боці коле. Ахахахахах.
– О ні, цього разу ні. Мене крутить коліно. Та так болить, що з розуму зводить.
– А яке?
– Яке? Ще не знаю. Дорогою скажу.
– Ох ти стара калоша. Все ніяк не можеш дали Олексію Петровичу спокою та ще й мене з собою тягнеш. Мені вже соромно до нього ходити щодня.
– Ти бач яка! Це ж єдине задоволення і розвага. Та й він такий красивий і імпозантний чоловік. Не хочеш – не ходи. А я ходитиму. В мене ще так багато болячок. Лікувати – не перелікувати.