У мене є дві рідні тітки. Старшій з них уже 73 роки, і яким би яскравим її життя не було (а вона була заміжня 7 разів), та зараз вона залишилась самотньою, тому що своїх дітей не мала, а з останнім чоловіком вони розійшлися.
Ольга Дмитрівна вже 10 років жила у будинку одного зі своїх покійних чоловіків, де всі зручності були на вулиці. Ми часто бували у неї у гостях, але на довго не затримувалися, звикли до комфортного життя.
Друга моя тітка, Марія Дмитрівна вже багато років живе у Польщі, приїздить на Батьківщину рідко і з сестрами підтримує зв’язок лише телефоном.
Зараз тітка почала часто хворіти, тому ми з чоловіком часто відправлялися у село, щоб допомогти їй, привезти дрова, наносити у дім води, прибрати у дворі, та за цю допомогу ми у неї нічого не просили, навіть яблук не брали, най сама їсть, а у нас є своя дача.
Останнім часом все почало погіршуватися, і ми почали пропонувати тітці поселитися з нами, щоб ми за неї не хвилювалися, але вона лише відмахувалась, говорила, що не місце старим у місті.
Тому спочатку ми потурбувалися про те, щоб провести воду та газ, а тоді вже зробили й туалет. Ми добудували її невеличку баню і змінили кришу. Звісно, все це нам обійшлось у добру копійку, тому довелось продати стару однокімнатну квартиру чоловіка, яку раніше ми здавали в оренду. Ольга Дмитрівна плакала від щастя та постійно дякувала нам, а на знак вдячності обіцяла, що будинок перепише на наших дітей. Ми робили це не з цією метою, але нам було приємно це чути.
Щовихідних ми їздили до неї допомагати, а одної п’ятниці вона нам зателефонувала та повідомила, що тепер до неї навідуватися не потрібно, її Марія Дмитрівна забрала жити до себе у Польщу. У мене ледь дар мови не пропав, адже останнім часом вони спілкувалися від сили раз на місяць, але видно, що сестринська любов між ними не згасла. Я запитала про дім і вона відповіла, що все у силі, нехай поки стоїть там.
Я подумала, що тітка мислить правильно, адже між сестрами можуть скластися погані стосунки, і їй потрібно буде мати куди повертатися. Як-не-як, Марія Дмитрівна має чоловіка та доньку, яка вже привела у квартиру нареченого. І всі вони живуть в одній квартирі, тому очікувати можна було чого завгодно.
Через вихідні ми вирішили навідатися таки до тітчиного будинку, ми багато чого там зробили та буде шкода, якщо щось зникне чи зруйнується. Здивування зустріло нас ще до того, як ми зайшли у двір. На воротях було написано великими буквами, що будинок продається, а знизу номер рієлтора. Коли ми спробували відкрити двері, то наші ключі не підійшли.
Я зателефонувала за номером, і мені сказали, що дім вже проданий за 25 тисяч доларів. У мене аж земля з-під ніг почала йти. Мені зовсім не шкода, що тітка приховала це від мене, але ж ми скільки вклали у цей будинок, скільки тут зробили своїми руками, а тут така вдячність.
Дзвонити тітці зі сварками я не стала, вона сама зателефонувала через тиждень, повідомила, що гроші були терміново потрібні, щоб купити квартиру доньці Марії Дмитрівни та її нареченому. Я не стала ніяк це коментувати, але продовжувати спілкуватися з тіткою не хочу. Чоловік дуже розлючений, що ми все втратили, адже якби знали, що все так складеться, то не продавали б однокімнатну квартиру, щоб допомогти їй. Сваритися з тіткою за гроші я не збираюсь, але неприємний осад від всього у мене залишився…